zzweb-панель

Леонід Кльосов

МЕЛОДІЯ МОВИ

Поезії

М. Баштанка, 2003

ЛЕОНІД Кльосов. Поезї

Ради доброї пам'яті автора, нашого земляка Леоніда Кльосова,
одного зі світлих талантів землі миколаївської, щирого сина степів
українських для любителів поетичного слова, шанувальників його
творчості була підготовлена до видання збірочка Вибраного.
А в кожній з його поезій зберігається часточка дивної, доброї,
,, кльосовської’’ душі його, душі, яка так мало зазнала спокою та
щастя на землі цій…
І маємо надію, що й наші душі від доторку до його слова стануть
вище сірої буденщини, людяніше, бо ради пробудження пам’яті,
зрощення гідності, доброти під цим небом він жив і писав, бо світ
бачився йому чистим та вільним від зла, вбраним у милосердя,
і земля у веселках, і серця у любові…

Булат Окуджава:
« У поэта соперников нету
ни на улице и ни в судьбе.
И когда он кричит всему свету,
это он не о вас – о себе.
Руки тонкие к небу возносит,
жизнь и силы по капле губя.
Догорает, прощения просит:
это он не за вас – за себя.
Но когда достигает предела
и душа отлетает во тьму…
Поле пройдено. Сделано дело.
Вам решать: для чего и кому.
То ли мед, то ли горькая чаша,
то ли адский огонь, то ли Храм…
Все, что было его, – нынче ваше.
Все для вас. Посвящается вам.»

Епітафія другові ( А. Р.)

«Я пережив… й себе я пережив
у пеклі, приготованому іншим!
Тож запитаю, ставши перед Вишнім:
,, За світу всі гріхи ЧОМУ ТИ НАС СУДИВ?!”»

СІЛЬСЬКІ МОТИВИ

** із забутого: повсякденне, святеє…
Хлібину батько крає над борщем
навпіл;
до того охрестив зі споду тричі,
а я вдивлявся у його обличчя
й сакральність дійства засівала в душу щем
до холодку…
а скибки над борщем
він краяв ніжно, свято, ритуально,
і це виходило набожно і повчально,
на все життя осмисленим взірцем.
До його миски сипались крихтини –
небесної роси життя благословіння,
і в цьому дійстві – Вічности веління,
Любов до Праці і людського вміння
Господаря, шановної людини.
Не завше ми так ставимось до нього,
до найціннішого здобутку на землі:
скибки жбурляють діточки малі,
а підростуть – і буханці під ноги!..
А скільки праці вкладено у Хліб,
допоки в хату зайде ця Святиня!
Ти мусиш знати, якщо ти – людина,
чого нам вартий Золотавий Сніп.
( у докір «ситим» сімдесятим…)

ЛИСТОПАДИНИ. моє, в мені, зі мною…
«не вірую, — а все це боже бачу!» М.
Осіннім листям знову плаче небо,
І спраглим тілом груда роси п’є.
У осени завжди п’янка потреба:
Що літо дарувало – віддає.
В опалім золоті – пройдешніх днів життя,
Весни буяння, плодовите літо,

Де вирувало долі майбуття
Таке палке, таке несамовите;
У чарах фарб – і зоряні світи,
Й слова матусі – мрії предковічні…
А кожна осінь – віха до мети…
А на землі – усе таке не вічне!
Візьму листок і припаду щокою
До золотавих і пришерхлих жил,
І знов відчую сурми неспокою
Так, ніби я на світі ще й не жив!
Спадають мрійно Мудрі Листопадини
І золотавий закружляє рій.
Пливуть берізки, ніби на оглядини,
Примірявши весільний білий стрій.
І чудо-одіж обрива у шалу
Ватага пустотливих юнь-вітрів.
І час-чаклун вкриває злотошаллю,
І п’є Земля сльозу з-під гілок-брів…


ВАЛЬС-БАРВІНОК
степам таврійським ковиловим…
Запроси мене, юносте, в танець,
Хай розквітнуть в душі пелюстки
Барвінкові, а сонця рум’янець
Переллється в вечірні зірки.
Пригадаємо школу і юність,
Як барвінок нас в поле манив!
Чи був шепіт хвиль річки Висуні,
Чи між скель – Громоклії наспів?
Пригадати настала потреба
Барвінкові літа-юновій,
Як жадання високого неба –
Барвінкового вальсу заспів!
Як же нам не згадати ці квіти,
Хоч років корогод перейде?
Вальс-барвінок залишиться в дітях –
Спадкоємністю в пам'ять ввійде;

Догора наше щедреє літо,
Ще бентежить той погляд з-під брів!..
І шукати їм рань-синьоцвіти,
Виглядать нам своїх снігурів…

ПОДАРУЙ, ДАРИНО
Д.М.Л-ській (не мимохіть, і близько біля серця...)
Подаруй мені квітку, Дарино,
Що розквітла в твоєму саду,
Хай духмяність до серця долине,
Як із сот, що на стиглім меду.
Я вкладу ту красу у долоні
І нестиму в нестямі, тендітну,
Як кохання п’янкого палітру
У юначій душі, у полоні!
Хай позаздрять відлюблені юнки
І забуті, як сни, парубки!
Півстолітні – закохані в’юнко! –
Шал любови проносять роки,
Ще й дарують жагучу таїну
Доброти й шанування чеснот
Навесні, чи у морось осінню
Надприроднім жаданням щедрот!




(М — в, зупинка С — ва; а років моїх за плечима!..)
Кохання вітер! Як дарунок долі
Задмухав ти з проспекту, чи алеї,
Щоби зустріть її – оту, єдину,
Дівчину з степової Громоклеї!
Той голос, як дзвіночок, досі чути.
Поглянути б у чорні очі-сливи!
Надовго бути зустріччю щасливим,
Не зважувати: «бути чи не бути?..»
Ще хочеться в автобусних дверцятах
Зловити поглядом, знайти її, єдину,
(Не виказати літ своїх провину!)
Та вже виходять гомінкі дівчата.

– Як сподіванням час дарує жити!
Ступаю крок – розкрилились дверцята
(Гойдає вітер крила-оксамити),
Вона – назустріч, в усмішці, як свято!

БЕРЕГИНЯ. 15-те, травень
(слово до тих, хто має бути лицарем)
Скільки літ живемо – чом в душі негостинно?
Є у сущих матуся, бабуся, дружина,
Нас вони бережуть і життя стережуть,
І наповнюють денність людини;
Всі турботи земні у жіночих руках,
Через голод і війни, й руїни…
Вона витерпить все із любов’ю в очах
Від одвічних часів і донині,
Тож даремно забуто у суєтних днях
Слово вірне, святе – БЕРЕГИНЯ!

Всі поети землі Їй співайте пісні,
В Ній – життя і замрії, і казка!..
То чому ж забуваєм в марноті своїй
Її тугу і пісню, і ласку?

Всі багатства землі покладу я до ніг, –
Жінко-мати, візьми ці корали!
Щоб у скрині душі для прийдешніх століть,
Для майбутніх землян зберігала.
Живемо ми усі – лиш із вдячності Їй,
Берегині людського начала.
Це Вона народила й заповнила світ,
Гіркопрацею землю вквітчала.
Вона Думою-Мрією оберігала завжди,
хоча бурі свинцеві не з волі Її вирували…
Нас Вона зберегла б,
віднесла, відвела б від біди, –
але світ чоловічий ховавсь за металом забрала…

Ось тому повертаю вам пам'ять Її
В ваші душі, земляни-мужчини,

Щоб приборкали гнів і садили гаї,
І співали ви для Берегині.

Чим живуть Її дні – Берегині землі,
Берегині добра і людського творіння?
Чи зробили хоч щось за велінням Її,
Чи ховаєтесь знов у своє животіння?
Куди б доля лиха не кидала в житті,
Пам’ятайте ви милих обличчя,
Їх любов збереже на земному путі
Ваші звершення, думи й величчя.
Озирніться, верніться на батьків поріг,
Звідки Доля у світ виряджала,
Там життя оберіг – Берегині пиріг,
Там вам Мати на стіл накривала;
Оберіг – то подвір'я, де в світ увійшли,
Де дитинство цвіло рушниково,
Де осіння сльота, злі вітри де мели,
Але більше там – днин веселкових:
Там і мова дзвінка, і тополя струнка,
І в хлібині – сльозини-зернини,
І пісні Кобзареві, і постіль м'яка,
Все у світі – то від Берегині.
Все, що маєте ви у оселях своїх,
Все прийшло у ваш дім від Богині,
Від любови Її! – лише так говори!..
І низенько вклонись Берегині.

ВЕЗІННЯ?

Везіння – тоді, коли бавляться діти,
І горе й недуга на них не зійде.
Везіння – тоді, коли любиш робити
Усе, що під руки тобі попаде:
І дім будувати, і сад посадити,
Творити поезію, виорать лан…
Везіння – як правдою зміг дорожити
І з честю пройти у борні крізь обман.
То вище Везіння – не зрадить любові,

Везіння – як чисте знайдеш джерело.
Везіння – коли ти дотримаєш слова,
Хоч як тобі важко при тім не було…
Везіння – відкрити у собі самого,
Коли у всяк час довіряють тобі.
Везіння – як друга знаходиш такого,
Що радість дарує не тільки собі.
Везіння – коли ти живеш одержимо,
Знаходиш для себе – а людям віддав;
Усе, що ввібрав із чеснот ти незриме,
Вдовине не вкрав, від життя не відстав.

** травневе…
,,…і першого доторку хміль,
і першої втрати розпука…” М.
Чом із гнівом-жагою прийшла,
Принесла мені губи фарбовані?
Добре знала, що в мене душа –
З кришталю. І зовсім нецілована…
– Дай зніму недоречний грим
І помаду із губ обітру.
Затишніш на твоєму вітру –
Не боюся, що станеться грім!
Ось візьми – рушничок шелестить –
Витри їх і залиш на згадку
Дві губи… (не на кров – хай щастить!)
Буде серцю як спогад-печатка.
Поміж наших скуйовджених літ
Промайнули громища і зливи.
І осипався сміх-буйноцвіт.
…Я з тобою міг бути щасливим.

ярмарковий ДАРУНОК
«… а для щастя як же мало треба!» М.
Підкотила мені щира Пані в неділю
Цей кавун, що регоче червоним нутром,
А мені непереливки, холод по тілу:
Чи віддячу за це хоч маленьким добром?!

Як наївно-дитячі ці очі побачу
І усміхнене личко – морозом пройма!
– Гей ви роки мої, чом промчались, невдячні,
Вас зима підганя невблаганна, німа!..
А кавун, як чаклун, – зачаровує душу,
До кісток пробира, оберта в шкереберть!..
Ой, чи зможу собі я зізнатись, – а мушу:
Схаменися, поет, ти відпив своє вщерть!
Скільки б жить – та не спить
цей по вінця наповнений келих!
(ви літа, – маяття…
не кохання – сльота…
чом зневіра між розпачем?.. гамору шерех…
і печаль… і жура
довкруг серця літа…)

Ви, роки – сліпаки: он вуглинок черінь
В цих очах приховались і потай ночують!
… Я смакую кавун – і крізь юности дзвін
В насолоді тепло серця Вашого чую.
Я ніколи не був у боргу за дарунок
(хоч поети одвічно усі в боржниках!),
Ось жартують: «Кохання проходить крізь шлунок» –
А мені не зірветься оте з язика.
Тож хоч подумки Вас щедро я обдарую
І цілунком п’янким, і жагою чуттів!
Зачекають літа! Хоч тягар уже чую…
І тому… в боржники залетів!
Моя милая Пані, запали Ви в душу…
(серпневої днини -..7-го року)


ЧАРІВНИЦЯ

Моя ти згуба… злет мій… снів похмілля,
Розплата за Довіру і Любов,
Мені за плечі приростила крила,
Щоб я летів до тебе стрімголов.
І ось я й досі у вінку терновім,
І на розсудливість твою чим відповім?

Бажаю я душі твоїй онови,
А ти про мене думай: «Лихо з ним»…
Такі ми різні, щоб явити щедрість,
Такі відмінні на добро і зло.
Для тебе кожен, хто відкриє серце,
Лише простак, якому не везло.
Лихе моє – солодке ти похмілля,
І як я враз того не зрозумів:
Твоя жага – підсипати чар-зілля,
Щоб я відпив з неспокою цих снів!..
(ночі вересневої …7 року)

ЗАПРОШЕННЯ
«і від чекання губи трохи згіркли…» О.Тимофієва
Прийми моє запрошення різдвяне,
Жадана, несподівана Любов.
Хай поміж нас надія не зів’яне
І не схолоне відданости кров.
Прийди в мій світ Любов’ю і Наснагою,
Розкриллям рук здіймися над плечем,
І вдвох полинемо у небеса з відвагою,
Хай мить кохання губи нам пече!..
Із чаші неба запозичим сині,
Що мати твої очі фарбувала.
Переберу твій сум по волосині,
Щоб над тобою бід не бідувало.
Розкриєш мені світ, де Віра і Довіра,
Де невичерпність щастя джерела,
Я з нього питиму і питиму без міри
Той трунок, що для мене зберегла!
Навколо бурі стихнуть, безпорадні,
А ти, захищена глибинами очей,
Коханням і довірою-принадою
Втамуєш біль сполоханих ночей.
Ввійди в мій сон. Відкинь холодну впертість,
Відкинь пліток з’яложених оскому,
Лише нам двом розкрилиться відвертість
Твоїх таїн, не розданих нікому…
Прийди в мій світ – закохана і строга!

Ось вже й сніжок, як яблуневий цвіт, –
Спада з небес нам послання від Бога
З обітницею щастя на сто літ.
Прийми ж моє запрошення різдвяне!..



«Любовь нежна? Она груба и зла,
И колется и жжётся, как терновник» В. Шекспір
…Помовчали б хвилину – й досить!
(Невже золотом сяють вуста?!)
Серце просить розмови, просить,
І жага почуттів зроста!
Хвилювання втаїти не можу,
Не приборкати мрії політ…
О, картання себе тривожне,
Ніби знов вісімнадцять літ!..
Падав бранцем я на коліна,
Перед тим всепрощення благав,
Та душа твоя, знаю, камінна –
Сам себе я б за це відшмагав…
Краще було б сказати зразу ж
«Ні» – то й «Ні», чи, можливо, «Запізно…».
Чим загоїш в душі образу?
Чом себе лиш картаю грізно?!
Все стерплю, усміхнусь крізь недолю,
Лихом кину об мостову,
Воскресатиму гордо й поволі –
І на заздрість тобі оживу!



«сум’яттям почуттів наповню долі човен…» М.
Ризикую в тенета потрапити,
До обіймів твоїх упірнуть…
А зло-радники будуть патякати:
«Втрапив знов у лиху каламуть!»
Не закохана, а протьохкана,
Розгойдала весну на веслу.
Босоніж побрела, забрьохана

І захмелена, по селу…
Всім ти – милочка-перепілочка.
Ой, цілунків спливло із вуст!
Перем’ята руками гілочка… –
Я жадаю тебе і… боюсь!..


ВІТЕР-ГРУШОТРУС
І.
Вечорове небо червоніло.
А сьогодні вітер-грушотрус
Обрива з дерев і знахабніло
Розкидає золото цих груш.
Ще й шипить зміїно в верховітті:
«Чом грушки незібрані зависли?
Ой, заколишу жовтневі віти,
Зиму принесу на коромислі!..»
ІІ
Завітала Гостя на поріг.
Де ж Їй сісти? Чим би пригостити?
Я давно уже не пік пиріг,
Тож і ставлю стиглі груші в ситі;
Солодкомедові, крутобокі
Груші усміхаються до Феї…
Вітром подаровані для Неї
Принесуть вони мені неспокій!..



«Я молодість твою ділю з тобою…» В. Шекспір
Ми гідні лебединого кохання
і бути поряд ще багато літ.
Відкинемо ж зневіру і зітхання
від наших Недоспіваних Орбіт!

Нехай надворі передчасна осінь
зриває листя з молодих кущів…
А я й сьогодні, як хлопчисько, босий
спішу до тебе в золоті дощів.




Ще ховаюсь в твоїх косах
Щоранкової пори:
Щастя в них мені приносиш.
Ох, боюсь «заговорить»!
Доля тче шляхи буденні
Від кохання стороною.
І накрито знов натхнення
Мовчазною борозною.
Почуття душі, як злива,
Хай наповнять небеса,
Була б ти лише щаслива,
Й не зів’янула краса.
(Не признаюсь, що кохаю,
Ні – нікому не скажу!)
Чую: Долю обминаю,
Як світ-заочі ходжу…

РЕЛІКТОВА КОСА (Н. Д-й)
«Ой, не ріж косу…» (із пісні)
Офірним золотом звиса,
Неначе в мавки лісової,
Така реліктова коса
У переливчастім сувої!
Де ще зустрінеш тайноцвіт
Світло-каштанової хвилі,
Краси казкової політ?
– Відвести погляд?! – Ні, не в силі!
І знаю: смуток западе
До глибини, в сльозу солону,
Якщо така коса впаде
Перукареві на долоні!
О модо, модо! Обмини!..
Не руш коси цеї Лілеї,
Святу красу не обмани,
Не сотвори релікти з неї.

ПЕРЕДЗИМ’Я

Гойда вітрами неба передзим’я,
Сповзає тихо по гілках рудих.
Вкраде у дня – та додає дозвілля,
Продовжує до довго-вихідних;
Повзе зима з-за пазух злих хмарин,
Які навіть синоптиків надурять.
Вже не роса збігає з моїх ринв,
А мжичка, що облизує всі мури.
Ось горобці у стрісі приховались,
Синички упірнули у кущі.
Відходить осінь. А зима зухвало
Крупцями снігу манить горобців.
Та мудреці обман той розуміють,
Всі нашорошені, перебирають пір’я.
Спливає час на тихому подвір’ї.
І перший сніг – пологи передзим’я.

Добрі друзі мої, часокради…
«Твої цімбори – злодії твого часу» (гуцульська пр -ка)
Жалкую крихту вкраденого Часу.
У мене, в вас; то є великий гріх:
Хвилину вкрадено, чи дві, а то – багатство наше.
Як нестача, бува, хвилин отих!
(Можливо, що й не часто часокради
До вас приходять і до інших теж…)
Та все ж… Ти інколи не зовсім другу радий,
Але… не виженеш, бо «друг – без меж»:
Стоїть робота, а скінчить охота.
Та друг ваш «тягне свойого візка»,
А Час не жде. Вже хилить вас дрімота.
Що ж друг? – все «сипле з старого мішка»
Таке дрімуче, часом перетерте,
Нікому не цікаве й не смішне.
Ви подумки картаєтесь; відверто ж
Ніхто за комір «друга» не смикне.
Чекає у хліву непоєна худоба,
І сонні кури вже на сідало спішать.

А «друг пече», аж витирає лоба!..
Незібрані плоди. І мокне сіножать.
…А то піде й кохана нецілована,
Бо, як вода, хвилини збігли вмить,
(Обсипались, як ягідки, – нескльовані!)
–Украли Час. У вас, у мене, в них!
Зосталися он вірші недописані,
Бо Муза посміхнулась – і втекла!
…Гризуть нас «друзі» золотими мишами,
Наш Час скубуть. І спалюють. Дотла.

сонет ГРЯДЦІ. уклінне, подячне
«Не хлібом єдиним»?..
– І всеньке літо кланяюсь Землі!
Молюсь щоденно, аби щось вродило,
чабанський син, що виріс у ріллі, –
з любови до землі зростають крила.
В труді, на грядках мрію долілиць
і, колінкуючи, осот я викорчовую.
Весна подала доленосний клич,
тож кожну грудочку пучками «відціловую».
Щоранку «випасаю» злих жуків,
під пахви їх, зажерливих, лоскочу
легеньким віничком – охоче-не-охоче! –
не розсмішити б товстих жерунів.
Змиваю піт, що в очі ллє мені, –
і так все літо кланяюсь Землі.


МЕЛОДІЯ МОВИ…

В надвечір`ї вслухаюсь у звуки привітні
на околиці свого малого села.
Мати встигла з роботи корівку здоїти,
ще тепленьке мені молочко налила.
Швидко день сутеніє, чорнявіє небо,
вже й снуються на ньому ріденькі зірки.
Виглядає півмісяця. В шепоті верби.
І курінь на баштані пасе огірки.

Десь віддалено ніжиться мова-мелодія
молодих голосів, – то зроста, то згаса.
І усміхнений місяць на вечірньому обрії
Пектораллю Віків на гілках зависа.
Сонце сіло за обрій. Теплінь доокола.
У садку ще доспівують пізні птахи.

… І стоїть серед саду обідрана школа,
і сумують за нею її дітлахи.
Розпач-смутком кричить, в бур’яні, скособочена!..
а в ній діток не вчать – водять в інше село,
тут усіх вчителів за наказом скорочено,
щоби рідної мови в селі не було!
Не відкрити вже їй світу чистого, дивного,
та зіницями-вікнами так вигляда
тих наївних очей-оченят першокласників!
…Вже не ввійдуть вони. Скрізь розруха-біда…

А сусідка веде у садку колискову,
а на серце лягають із пісні слова:
«Щастя-долі не дала тому козакові-і-і…»
Де ж те щастя?! Он школа – і та нежива…
(так не стало і мого села Веселого у 70-х, і нині там –
рівний степ… так зникають сотні сіл і в теперішній
час; хтось пнеться-прагне, щоб щезли ми… назавжди…
чи то – наша кривдна вина?!.)

13. ..? *
«– Мусійович, ану, паздравіть таваріща нада, скажи од себе,
як ти вмієш, стіхами». (нача-а-альство!...)
Ні, не складаю віршів «на замовлення»;
слово лягає на світло зошита,
сумом поезія з серця проситься…
Чому базікати, догідливо шкрябати?!
В холуйстві хай інші у вас возносяться,
тож – без образ – мушу дати відмову я.

Із циклу «ДВІ ДОЛІ»



де тебе гойдає, моя Доле,
на яких сполоханих вітрах?..
…а серпневе те медове поле
розсіва духмяність по дворах!
заколисуй, вітре, ностальгію,
доки сум розвіється в очах.
розгубила Доля мою Мрію –
росами розбризкала в полях.
визбираю іскри-намистинки
по перлинці, з кожної травинки,
може, Мудра Осінь ще відчинить
двері на запізнені Обжинки…

ТИ НЕ ПРИЙДЕШ…

Не відчиняй – надворі вже пітьма –
хвіртку страждань під вітру голосіння!..
Ти не прийдеш і після воскресіння…
залякана… зацькована… німа…
Тамуй в собі печаль розчарування
життям і долею, спотвореним в брехні
тих пліткарів, що плещуть: «Розіпни!..»,
замішаних на підлому цькуванні.
Їм, «небайдужим», мариться розп’яття!..
(О, біль чужий! Як тішиш ти цей світ!)
…а скільки нам повишмагано літ,
а злоби чорної – освячено закляттям,
що вистачить на сотні-сотень літ
оплакувать вже по Новітніх Святцях
Любови нашої вже недосяжний плід!
Не відчиняй… в душі давно зима…



Розродилась черемховим маєм –
Тепер маєшся все життя.
Як в зневіру серця вдягаємо,
Як впадаємо в шал безпуття!..
Знов у стрісі зірки цвірінькають,
Знов у лісі сичі ячать…
Розгойдалась весна стеблинками,
Але квіту несила зачать!
Пересаджую – і не зраджую
Черемху, як святу любов.
Ще знайшлося в мені наснадження,
Побратим вірний – болиголов…
Тут печаллю – любов під калиною,
Туга й смуток – з журбою вслід.
На вітрах ти зросла… стеблинкою…
Й відцвітаєш в самотності літ…

сонет САМОТНОСТИ…
«…А все-таки самотність – розкіш божа,
Якщо вона перемагає біль». (М. Людкевич)
«…і чим ти був в Самотності Її...»
Бувають в світі «дивні однолюби»:
кохають потаємно ваші губи,
але вночі кусають лиш свої…
Отак переливають часоліт,
приречені на самотинність,
і презентують на гостинність
минулого солодкий гніт…
А чим живуть – те й мають за душею:
пустельний дім та ще холодне ложе…
І вже Самотність – то не розкіш Божа,
коли ти сам повінчаний із нею!
Пекуче, щемно, й душу смутком крає:
життя – за стінами… А серце про це знає?

Іронія зла; «самодостатній жінці»

до сліз пекуча і гірка ціна
і волі й успіху твого,
що пишуть драму:
як в камері: стіна. вікно. стіна.
дзвенить кришталь,
як ключ в тюремній брамі.
душа, прикута
ланцюгом відчаю
до стін самотности…
між них – холодне ложе…
і ти – одна… а сліз – до дна!..
а сліз в душі – на ціле море.
яка болюче дорога ціна!
чия вина? із чого горе?
чому в самотності в покорі?
для кого з долею війна?

** посвята: Коханню осени моєї…
«Если заботливо спросишь: как твоё сердце? – отвечу:
Спрашивать так о болящем – это обычай прекрасный»
Камол ібн Масуд
Зачарований вщерть Понеділком Печалі,
і заповнили душу хміль солодкий та сум…
– Та вже пізно, бо човен кохання відчалив,
і тепер про любов кожне слово – лиш глум.
Може, я цим рядком чиюсь душу й спокушу, –
то спасеться любов? і помилує кат?!
Ти пробач, Незбагненна, сам спокутувать мушу
за Любови розорений Сад.
Як ми старанно Сад тих надій корчували,
щоб не було побачень, і зустріч, і мрій!..
З серця крик в височінь: «Ти моя до печалі!»,
і під небом осіннім луною: «…не мій!..»
Не дарую тобі Понеділок Печалі,
хай на столику ляже троянда одна.
Скільки днів по тому, як наш човен відчалив,
а ми так і не спили свій келих до дна…

БІЛЬ…
«без надії… сподіваюсь…»
Відріжем від місяця скибку любови
і вкотре повторимо щиро молитву…
Ти ж не кропи нашу Долю сльозою –
я поцілунком сльозинку ту витру!
Ні, не шукай у цій ніжності зиску
і не розвій своє щастя за вітром,
і… – не гойдай передчасно колиску:
вітер жбурне її десь на дровітню.
Будеш самотня, як я, самотинець,
душу збродив на безбожній обмові.
Думав: ти щедрий дарунок любові.
Ти ж мій останній жебрацький гостинець…

ДВІ ДОЛІ. до N.
«Дві суперниці-долі та два серця невтоленних,
І кохання – одне, так цнотливо оголене…» М.
Ти знеболь мою рану кохання воскреслого
Поцілунком п’янким у обіймах жагучих,
Нехай руки твої перев’ють перевеслами
Дві віднайдені долі – два птаха співучих.
Моє серце втамуй лиш одним поцілунком!
Хай спочине душа у ночі на плечі.
Дай втонути в очах, перехмелених трунком,
Дай воскреснуть душі, серце вірить навчи.
(Знов шепочуть твої незціловані губи
Про невірную долю зрадливого щастя…)
– Ми замремо – святі, якщо губи пригубим,
Раз в житті… може, більше не вдасться!
Відхлюпни в моє серце краплину надії,
Щоб воскресла сподівана, радісна мить,
І не згаснуть, не згаснуть юначі замрії,
І торкнеться рука… і захочеться жить!
Од любови – любові не можна тікати:
Не рахують літа, якщо щастя знайдеш!
Буде серце у серця невпинно питати:
«Чи зустрінемось ще? Чи ти знову прийдеш?..»



Дай доторкнусь до губ твоїх, кохана,
і залишусь навіки – однолюб…
– Та не цілунок то, лиш дотик губ!
(В печалі втіха: тільки ти жадана!)
Відвертістю, чуттям в мені сія
та зустріч і той блиск очей жагучих…
Одна-єдина моє серце мучиш!
Гукаю в небо: «Ти моя, моя!..»
і – припадаю подумки до губ,
хоча давно тебе вже я не бачу!
Безслізно, тремтячи душею, плачу,
що залишивсь навіки однолюб…
В мені жага до тебе не зів’яне.
То де ж ти є? Із ким – кохання п’яне?

… ЗАЗИМОВАНЕ СВЯТО

Покидаєш, земна – і свята
Ти моє Зазимоване Свято.
Вітер все ще надії спліта,
Поцілунком твоїм розіп’яті…
От і вчора – ти знову була
В моїм сні, була вбрана в червоне.
(Ти ту сукню таки зберегла...)
Сум залишила на підвіконні;
І байдуже (не вірю собі!)
Я повів себе так невміло,
У роботі якійсь… як завжди
Щось про «ніколи» буркнув несміло.
Стрепенула плечем – і пішла
В синю темінь… червоною цяткою…
Я дивуюсь: ти в сни увійшла
І зосталась навічно загадкою.
А казала ж колись, що я був
В снах твої таких дивних, приходив…
Все ці сни наші зводять на глум,
Сон і яв – вони нарізно ходять?

Юне літо від мене втекло,
Я ввійшов у своє зазим’я,
Де заклечане снігом вікно.
Десь ти в світі одна… і один я…
Хоч би раз ще прийшла наяву
У моє Зазимоване Свято,
Щоб побачила: так, я живу
І болію твоїм завзяттям!

Істинно про Істину

Чому б ото мислити проти
Істини такого положення:
Як хтось перестав боротись,
Він уже – переможений!
(Чи варто доводити кожному і зокрема,
що Істини переможеної – нема?)

Із циклу «ХРЕСНА ДОЛЯ»
ВЕРТАННЯ
«Лёс да кожнага прыходзіць, як Хрыстос, –
басанож…» Рыгор Барадулін

ДОЛІ ТРІОЛЕТ Я ЩЕ НАПИШУ…

Висвячена болем стовіковим
Доленька засніжена моя…
А під серцем щемом: «То ж не я
в поцілунку – смаком полиновим!..»

Вже не маю для душі онови,
хижо розпач груди розтина…
Хрещена в купелі полиновій
Доля моя,
з горем вінчана…

МОЇЙ МУЗІ
«моя порадонько святая…» Т.Шевченко
Ти завжди поруч, світла, як дитинство!..
Яким тавром мене не таврували,
яких «собак» на мене не чіпляли,
та ”щедро” як підсовували свинство –
у розпачах, в шаленій недовірі,
в фатальні ночі, при сліпому дні
з Тобою залишались ми одні,
бо «друзі» «шились» в зрадників і звірів…
А Ти, рідненька, – крила за плечима!
Ти лікувала біль мойого серця,
снаги вливала для палкого герцю,
душі і совісти була очима.
Тобі за вірність я завдячую до скону.
Ти – Незрадливая, Ти – Муза, Ти – Ікона!



Несу свій хрест. Хай кажуть: «Хресна доля…».
Тягар важкий – солодка ж втома б`є!
А я несу від батьківського поля,
Допоки сили і снаги стає.
Від пращурів несем під небом синім,
Нам заповів пронести прадід Фрол.
Та розповзалися нещастя України:
Його нащадок вже почув оте: «хохол!»;
Їм дорікали злісно «малоросами»,
Вони ж з синівським трепетом несли
Ту Хресну Долю України босої
І за чепігами в чорноземі пливли;
Несли той хрест полями Возсіятського –
Села прадавнього; під спекою, під зливою
Їм мріялось здобути кола братського, –
А завершилося все братською могилою!..
За «хресну долю» всім «вождям віддячуєм…»
– Та п’ємо воду з батьківських криниць!

Півсотні літ я сам за це відплачую,
Щоб праонуки не схилились ниць.
Ходімо, діти, Хресною Дорогою
Крізь зла замети й бруду полиття,
Творімо Долю, дякуймо Дажбогові,
Щоб нам послав прозріння до Життя!

ПІСЛЯГУЛАГІВСЬКЕ ВЕРТАННЯ
«…Сини воскреслі мачухи-вітчизни, –
Ще відсвяткуєм комунізму тризну» М.
Вертаєм в ріднії пенати!
Через дроти, через літа
Прийми, Вкраїно золота,
Синів окрадених до хати,
Живих чи мертвих – все одно!
Вони вертають з відусюди:
З тайги, з боліт, всі – із «гулагів»,
У домовині, в колимазі,
Ледь скинувши ярмо облуди,
Живі і мертві – все одно:
Вертає Плужник синьоокий,
Руденко – весь у сивизні,
І Стус в заквітчаній труні…
Він вже не ступить
бруком
кроку…
– Та всі додому
– все одно!!!
Лише мені немає змоги
Вернутись на дитинства шлях:
Несу замок я на устах,
І перетято всі дороги,
Тавро знеслави на плечах
Й ланцюг цензури в’яже ноги…
Та ще повернусь! Прийде час!

три МОЛИТВИ ЗА ПОВЕРНЕННЯ
сказано!!!: «Негоже брати хліб у дітей і кидати псам»!
і ще!: «Я прийшов ради… синів Ізраіля»
«…Це ж нас до псів прирівняно!!! Чи кого?!
І довго нам у Долі «псами» бути?
– Не буде доброю до нас чужа дорога!» М.
!: Добра наука: «щоб чужого бога не було у тебе,
й сторонньому богові ти не поклонявся»(?!!) (Пс. 81.10)

1. Вернись, Україно, в колиску Дажбожу
І діток своїх пригорни, що в ярмі…
Нас так приневолило це чужобожжя,
І молимось лжі – ми, раби у тюрмі!
Дажбоже, верни Україну до себе,
До Храму Любови й Спокути – від зрад,
Дажбоже, візьми нас з чужого ярма,
Діток виласкавлювай Мудрістю Треби:
Хай кожен з народів, як сам розуміє,
В Любові безмежній Живильних Небес
Живе, розквітає; верни нас із тління.
Співаймо молитву: Дажбог наш воскрес!
Верни Україну до Рідної Віри,
Бо нас затягли в несвяту чужину,
Знущаються лихом чужі поводири,
І зло засівають, і віри війну.
(Не Він їх навчив:,, Прийду, розбрат посію’’??!
– Тож маєм чекати свойого Месію!!)
Молюся, Дажбоже, Матусенці Лелі,
І Татові Орь: від прадавніх часів
Ви рідні в мені, відчиняєте двері
До предків моїх в Україні-красі.



2. Веди мене у світ, Свята Дорого,
До Велеса, у наш прадавній світ

Пізнати слово Мудрого Дажбога
Через рубіж окрадених століть.
Окрадені ми всі чужою вірою,
І в помислах – пощерблення й зола
Осіла в душі руйнівною мірою,
Тавром ганьби криваво залягла…
Ще прийде Час, розвіються тривоги,
І підростуть онуки – ще малі,
Ми осягнемо серцем Велес-Бога
На воскресіння рідної землі!
Постанемо Народом серед Рівних,
Тобі і Правді – вже навічно вірних!



Від роду прадідівського донині,
У всім прадавнім корені землі
Плекаймо, люди, долю України,
Її ми діти, зболені й малі!
Розвіються хай хмари нелюбови,
Прилине в душі мудрість доброти,
І Велес Бог почує наше слово,
І зростить квіти, де росли хрести.
Вкраїно-ненько, мила моя казко,
Здійми до Нього руки твоїх віт
Гаїв зелених і полів квітчастих –
І зніме спрагу Він в єдину мить.
В ім’я любови до Святої Днини,
Ім’ям усього трудного життя
Молімося за Долю України
У всій любові Дателя Буття!

ЗАПОВІТНЕ
на щорічне поминання листопадове…
– Заспівай мені, мамо, бабусину пісню,
Хай на щоки спадає жагуча сльоза,
Щоб до щему проймала заквітчана вишня

Й на тополі високі не впала гроза.
Повертається спомин з батьківського поля
У юначе безсоння і мрії святі,
Де в криниці глибокій, як роду недоля,
Оживають далекого неба світи…
Заспіваємо, мамо, бабусину пісню,
Щоб живильне коріння не згасло повік,
Заповітну цю іскру – жалів і горіння,
Про найбільшу жагу – достигаючий хліб!
Покладемо окраєць край столу, на кухлі,
Хай прилинуть всі душі – на Прощу – діток,
Пом’янемо усіх, що в безхліб’ї опухли
Й відійшли за Вкраїну, за волі шматок…

ГЕРБ СИНІВ НЕБА (із татових легенд).
«Вуркалігі прийшлі… «хахлі, хахлі»
забралі торбу з салом та й пашлі…»
(З доповідної днювального
ФЗН-10, Миколаїв, 1944 рік).
« А чого ти, Льоню, хвилюєшся, що «хахльом»
прозивають?.. а нашою це означає СИН НЕБА,»
(Тімур Карімов, Гаря Хохолєв, 1952р.)
Хохлами звали нас, де треба і не треба,
Тугі ламаючи свої лоби!
А слово то велике – СИНИ НЕБА,
Що в космосі народжені були.
**
Він знав казки і пісні, і легенди,
Мій батько, не абиякий мастак.
Від прадідів він перейняв, напевне,
І цю, що в часі збереглася так:
– … І опустив Дажбог із неба Плуг,
щоб обробляти чорноземне поле,
Плуг Золотий, два лемехи і пруг –
стерно, куди впряжуть волячу долю.
Плуг різав, відвертав прадавню скибу
від Дону до Карпат високогір’я,
і Знаком Неба Він відводив біди,
й Тризубом зблискував на сонці в надвечір’ї.

Століття ті крильми майнули в Лету,
трипільський край орали укри-орачі.
І Плуг-Трисуть на Прапорі предметно
постав гербом князівським.
На плечі
піднятий був правдивий, вірний вибір –
СИНІВ НЕБЕС – з небесним подарунком.
Та освятив гульвіса-Володимир
Славутича-Дніпро одвічним трунком –
він кров`ю окропив слов’янський мир…

Ще не одна насунеться халепа:
Клейноди гетманські повією сплюндровано;
від Гонти перейняв оте Мазепа,
що доленьку Вкраїни всю спотворено.
Палатимуть батурини і крути,
і січових стрільців зсіче сльота…
Та в цьому вирі літ ще розрубає пута
Дажбожа длань з Тризубом золота!

З ЛЕТАРГІЧНОГО СНУ (у передчутті…)
Тривоги Весни Волі…рік 91-й
Перемішано вихорем зла і наруги
Сподівання і мрії, і дії в людині:
В летаргічному сні ми? а чи в домовині?
І не знаєм: воскреснем?.. народимось вдруге?
Як збороти неправди китайську стіну,
Обідрати з брехні чорну шкіру злорадства?
З ваших душ відшкребти мішуру святотатства
Й не збудити між вас громадянську війну?!
Переплутано все: лжа і кров у пошані…
А на звалищі Істина… правда – в багні…
Як тверезі – то чому живемо «на дні»?

Чому обрій гойдає криваво-багряний?
Насувається знову знамення велике,
Неозначене ще… тінню щось по землі…
Чи воскреснуть великі, вознесуться малі?
Чи в правителі вийде Небога дволикий?
Нам не можна впадати в гірке забуття:
Освящають Лукавого ложнохвальбою!
– Ще нахабно заллють нам під шкіру зло-лою!
І скалічене квилить сирітське дитя…
Чим пробити неправди китайську стіну,
З летаргічного сну пробудить Україну,
Воскресити синів, убієнних безвинно,
І вернути воскреслих у вільну весну?!

МЕЛОДІЯ ДОЩУ. ГКЧП, серпень року1991-го
(на грані розпачу-надії…)
По шибках дощ.
По ринвах краплі дзвонять.
І спогад підійма мелодія сумна:
Із Півдня в’язнів у кайданах гонять,
А стремена підшпорюють коня.
Мелодія дощу – чужого джазу:
Ніби по нетрях десь дереться звір…
Таке спадає в думці не одразу,
А як небавом бачиш їх мундир.
Ми так закомплексовані добою,
Залякані затлумленням кривавим,
В тваринному страху, що хтось гукне: «До бою!
Гекачепісти, дав наказ нам Сталін!..»
І задзюрчить мелодія криваво,
І зблисне біль холонучих очей!
І ми прикуті до лещат знеслави…
І не відвести нам
варфоломіївських ночей?..

РОЗПЛАТА? ЗА ЩО??!
(Навмання: рік 1996: в Україні вмерло півмільйона населення)
статистика…
Конає Україна на розпутті –
За рік нас півмільйона вимира!
Та нам вуста на колодки закуто,
Хоча прокинутись уже давно пора.
Розплачуються дітки за Богдана,
Покарані й за звабленую Русь.
У ланцюги брехні Вкраїна вбрана.
Чи звільниться? – сказати не берусь.
Ланцюг на руки, кайдани на ноги
Вчепили нам і тягнуть на той світ
Тоталітарно-мафіозні «царі-боги»
Вже протягом скалічених століть;
Триколори, затим – з червоним древка,
Тепер і з жовто-синім в їх руках!
І незалежність в них – «продажна дєвка»,
Розіпнута на прапорних древках…
Такі ми, унікальні українці,
Відмінних є багацько у нас рис:
Нас нищать «оптом», нищать поодинці,
Ми ж ворога благаєм: «Схаменись!»
– Не схаменеться Злодій в нашім домі!
Це ж ви, засліплені, дали йому права!
Не потакаймо недругам у всьому,
Допоки Україна ще жива!

Мітка чергового суму нашого, 1995… Поминальна.
(по годині після відспіву світлої пам’яті душі Олеся Гончара )
Тяжіє дощ сльозою в Україні.
Під ним процесія стривожено-сумна:
Знов Україна проводжає Сина,
Печаллю-тугою дзвенить душі струна!
Плачем і болями пливуть сумні октави,
Долаючи сполохані світи…
В Соборі Вашім бачимо державу,
Воскреслу через цвинтарні хрести!

Ровеснику народної трагедії,
(Коли УМІВ рубалося пагіння,
Вичісувалось постишевським гребенем,
Щоб у крові втопити Україну!..) –
Ви бачили братів Прапороносцями,
Чеснотність українців у борні,
Їх відрізнили з кола зброєносців,
Величні постаті і дочок, і синів;
Зоря Ваша зове нас у дороги
З-під шлеї круговерти й чересла:
«Ми – не отара, не сини убогі»!
А Ви з Собору Світлого чола
Нам душі очищали докорінно,
Самі ж у вічність, зболені, йдете…
Святим Собором стали в Україні
За вільне Слово й майбуття святе.
(А нам ще довго з хати вимітати
той набрід, наволоч, байстряток більшовизму,
щоби ніколи оті кляті «ізми»
не спромоглися долю сплюндрувати)

новітнє ХРИСТИЯНСЬКЕ ПОБОЇЩЕ
(майже марсія; на поховання владики Володимира — Людини)
Патріарший похорон пливе –
Йде Владика до Своєї Хати…
А від владних наволоч повзе:
Стисши жовна, вийшла полювати;
Стогнуть і сутуляться горби
В похороннім розпачі тривожнім,
Душі, переповнені журби,
Мат російський роздира безбожно!

– Україно, Совість твою б’ють!..
Не дають господньо поховати!
Що чавили… – Ті ж і крівцю п’ють,
Вийшли твою Долю добивати!

І вона ж де, Воленька твоя?!
Як була, й лишилася – рабиня!..

Україно зболена моя, –
не скінчилась у тобі руїна:
пролягла через твою блакить
в сім століть уярмлення дорога,
ти моксельську ублажаєш хіть –
і за це покара йде від Бога;
схаменутись ніколи тобі –
полосують твої плечі круки
відтоді, як хан Менгу-Тимур
в улусі-Макві
їм владу дав у руки…
Й Боголюбський – сучий син байстрючий,
крови дико-мерської щеня, –
то від нього в них пішла «наука,
як ,, братів’’ своїх любить» щодня!

Вурдалаків вивели з лісів,
вони нині – в броньових жилетах…
Йдуть «жнива…» (а крук зробив засів
на крові… – погана в цім прикмета!)…
Отаку їм душу «охрестили»,
отакої «совісти» щенята:
на святе зведуть кийка, горили!
…а Святе йде у Останню Хату!..

Ой, Владико, де ж знеславу діти,
У якому морі утопити,
Щоб цю скверну не пізнали діти?!
Як без Тебе?!.. як в ганьбі цій жити?!
А Твоїй душі би – крихту втіхи,
Там, на лоні божому одвічнім!..
– Ой, Владико, хто простить засліплих?
І чи все прощає Предковічний?!..
(рік чергової ганьби нашої, 18-те, липень)

ПРОЩАЛЬНА ХХ СТОЛІТТЮ

Свідком – і жертвою злої негоди
Літ сатанинських ти жив,
Нищив ти душі Європи народів,
І під золою – всіх воєн?? – спочив…

Геть із очей моїх! Згинь, навіжений!
Скільки людей ти живцем проковтнув?
Стільки «божків» забрехалось «блаженно»,
«Рай» на пекельности кожен утнув!

Війни і мори… Безхліб’я без засухи!..
Все, що є зле, на людей насилав!
Віку причинний, чому ж ти не слухав
Болі вдовині, сирітських знеслав?

Не осягнув ти Молитви-Довіри,
Крики відчаю: «Де ж, Яхве, Ти є?!»
Тут за півслова лихі поводири
Кров проливають на лоно твоє…

Досі не згасли ті гасла криваві,
Щоб під «молитви» приспати єство.
Люде бездумний, байстрята знеслави,
Демонів славите, як божество!

Віку двадцятий ганебно-злочинний,
Довго тобі відмивати гріхи
Вір і правителів лжебогочинних,
Всіх, що «від бога» ти нам наділив!

Чому на тобі було те прокляття
Чорного смутку в хрестах цвинтарів
З ложносвятковим і диким завзяттям,
Що над народами ти сотворив?!..

НАД ПРАІСТОРІЄЮ УКРІВ (уривки)
(до міфоісторичних роздумів Юрія Шилова
про знахідки, що збереглися у гротах Кам’яної Могили)
5.
Таки текли у нас молочні ріки!
Повздовж Дніпра, немов Чумацький Шлях
Поля стелилися пшеничні. І навіки
Нам зберігать і в душах, і в серцях
Оте: – Хто Ми? Лихі аборигени?
Що роду свого розгубили кміть?!
– Нам вживлюють азійське в мудрі гени
Крізь товщу цих змордованих століть…
Та корінь віри пророста з каміння,
В печерних ґротах воскресає суть:
Енлель гука прийдешнім: «Україно! –
Тут із віків зростає твоє «Буть!»

Вкраїно, будь! А може – треба битись?!
І стверджувати у борні своє Буття?
Іскритись крицею меча; і відродитись
В живильних ріках Вічного Життя!

І скресне крига незнання й бравади
Холуйства і лукавих; крізь літа
У нашім краї засівають зрадність
І розбрат поколінь! – Та пам'ять – пророста!
В Священній Праісторії – одвіт нам:
У камені вкарбовано уроки,
Дороговказами – Життя Наших Пророків.
Земля святинь воскресне многоцвітно!
Ми змушені пройти через блукання
В ім’я Землі Святої – України,
Щоб визнав Світ одвічне сподівання
Праукрів-оріян в зірки їх – неодмінно,
Що Долю вкажуть і зітруть страждання!
І скинемо тенета бруду-шалу
З плечей історії, і злоби, і ганьби,
Воскреснемо у світі, най помалу –
Навік залишимось Народом і Людьми!

МАЦІЙ ОРЯНЕЦЬ (із дідових казок-легенд)

…Імперія римлян широко розповзлась,
дійшла до Громоклії та Інгулу;
і став на схилі табір. Воїни поснули.
А Клій, їх поводир, не спав, на чатах був
біля багаття. Думав: «Що день дасть?»
Він розумів, яка загроза від римлян,
тож загадав собі:
ввійти в чужинський табір,
розвідати: там скільки їх? і зброя
у ворога яка? і дух їх, і мета?
Щоби на ранок мати перевагу,
щоб до чужинців – вільних
в рабство не віддать,
щоб предки від ганьби
з курганів не повстали:
«У рабстві – вічно вільні орачі?!»

побрів поміж ворожих колісниць,
поміж наметів, рахував римлян,
що, захмелілі, спали від утіх
безпечно на чужій землі;
«мотав на вус» Мацій: які то є рубаки?
Поволі підійшов до ватри Клія.
«Дозволите зігріти старцю кості?»
«Сідай та грійся, старче, будеш гостем.
А розкажи, де странствуєш, що бачиш» –
до нього мовив завойовник Клій.
«Повага, Клію, доблесті й звитязі! –
дивує римлянина степовий цей гість, –
я чільник, сам Орянець; я вже знаю,
скільки у вас, римлян, мечів і колісниць,
і списів, і кінноти, – все, що тут ти маєш.
І так тобі скажу: немає в тебе моці,
як зійде Сонце – зрадить римлян Ніка!
(Так мовив дивний гість, а сам очима коле).
Скінчились, римлянин, звитяжні перемоги

в степах широких для твоїх ватаг!
І тому свідком – наш Дажбог правічний! –
підняв правицю клятвенно Мацій.
– Із сходом сонця Вилас бог і Лель,
богиня праслав’янської дороги,
вам вкажуть долю: коршунам на здобич
дістануться тіла усіх римлян!»
«А скільки ж в тебе воїнів при зброї,
і лучників, зі списом, і з мечем? –
питає Клій, послухавши Мація, –
і головне: які вони у герці?!
То покажи без бою!
А долі злої я собі не раю,
і воїнам своїм; в нас перемог є доста».
(Сиділи при багатті мудрих двоє…)
– А ось такі! – Мацій поставив руку
і над вогнем тримав, не кліпнув оком,
хоч вже шкварчала в полум’ї рука!
Клій занімів: «Цей герць вести намарне,
якщо усі степовики такі, – я відступлю,
бо тих земель, що завойовано, нам стане».
В розмові ще були, як небо запалало,
потисли руки, з миром розійшлись.
І від римлян загроза та відпала.
Мацій Орянець так здійснив свій план,
і по собі лишив на пам'ять поколінь
і честь, і мудрість, й воїна звитягу.

про славних пращурів землі цієї,
де Громоклія – вже струмок малий –
шепоче ще про вільні ті часи
і виколисує
прадавній
дух свободи.
Мацій – Мусій… й зосталося ім’я,
нащадкам подароване віками
в праукраїнськім краї з того часу;
моє коріння, прадіди мої,

любови, слави і поваги варті.
Венедія – їх звалася країна
з племен словінів, славів і славути,
від оріїв і укрів Ти постала,
Земля з ім’ям достойним – Україна!


Із циклу «ХРЕСНА ДОЛЯ»
2. БІЛЬ ПАМ'ЯТІ
ЧИ ВИ ЧУЄТЕ, МАМО?! (1947-му)
«Ще синові далеко до Голгофи,
та Мати знала вже його судьбу»
І. Давидов
– Мамо, мамо! – душа кричить!..
А додому ж, ой, як далеко!..
– Та хоч душу, воріженьки, залишіть! –
Чуть за ґратами крови клекіт!

Ви ж не чуєте цього, мамо!.. –
Громоклійчина колосинка!
Як синочка вашого гнано,
Як катовано вашого сина?!

Де ж вам чути?!.. Ви вмерли в січні…
Голод взяв! Та на руки Ганні
Доручили дитя немічне
І відвертість його несказанну.

– Ось вже істину під ноги кинуто
І довіру брутально розтоптано!
( …Ви журились: «Не буде, синку,
Твою чесність кому оговтати»!)
А ці зайди «оговтали!» – лжею:
Клунок жита за двір підкинули,
Від отари взяли, за межею,
В буцегарню опухлого вкинули
Ці людці – ой, заб’ють за гріш,

Не спитають чеснот, заблуди!
Ох, катують сильніш та гірш:
«Чи писав ти про голод вірш?!.»
І кінця тому, краю не буде!..

– Мамо, мамо! – душа кричить,
Стогнуть діти твої в агонії!
Ще й мороз тілечка їх перчить
У ганебнім Краю Беззаконня…

БІЛЬ УКРАЇНИ
«Чийсь біль важкий лікую власним болем»
В.Стахів
Моя Ненько! В очах голубих
Не єдина жагуча сльозина:
Біль за долю… за вбитого сина
І за зморений голодом сміх –
Не зітерти з очей України…
В гіркоті і ганебному глумі –
Хто кому у боргу за недоленьку злу?
Знов на серце беру ту сльозу полинову…
Щоб над світом піднеслася вгору
Твоя Доля-зоря-непідкора, –
Біль твою я із серця не вийму:
Наші болі схрестились в обіймах…

…ЖАЛОБНА ПО МАТУСІ

МАТИ… Ой матінко, горлице сиза,
чую, по Вас мої болі січуть!
…В нашім подвір`ї он вогник із хмизу:
діти, що вмерли, картоплю печуть…
Хрускіт – до серця!.. Горить кураїна…
Досі душа у покуті за всіх…
Пам’яттю б’є в моє серце Вкраїна,
Тужить-ридає і зве їх, невинних
Голодом знищених діток своїх!

Мало життя мого, мало любови –
вистелить кожному під кісточки!!!
Юди он ставлять тенета на слові,
щоб оббрехати на вічні віки.
Ще пам’ятаю слова Ваші вірні:
– Будеш бідою побитий, синок,
а на землі цій усіються злидні…
«Обсмалять брехнею», немов казанок.
Котяться в стогоні роки неправди –
гратами, підлістю і наговором.
Світ озвірів під наклепами зайдів,
ложно охрещують недруги «вором».
Ви ж мене вчили любови до праці,
і – «Не вкради, не убий, сину мій!».
(Ниці – не цінять багаж цей «дурацький»:
в зграю потрапив – по-вовчому вий?)
Голос Ваш чую у стогоні чайки,
горлиця плаче над Вами щодня.
Поміж хрестів – жах безмежний і відчай
з вітром гуляють – мені не рідня…
Слухайте, Мамо, цю пісню журливу,
я для живих залишу від живих,
Долю між болями, так нещасливу, –
я відболію за Вас і за Них…

** «…та у нас ніяких «геноцидів», «голодоморів» не було!»
(із заяви по телебаченню одної висо-о-о-косановної брехливо-
бандотної сволоти-зайди, яка – о горе! – стала «владою» в
Україні!!! )
«…туди б його, у тридцять третій, та в спільну могилу, та на гору трупів з діток маленьких, немовлят немічних… – щоб побачила псяча душа його, що ж тоді було…»
(із розмови зі старожилом села Веселий Кут в радоницю,
день поминальний, квітня 2003року)


БІЛЯ ХРАМУ КАЯТТЯ (поема)

«А ще Господь нашле на тебе й на твоє потомство надзвичайні кари, кари великі і жахливі… та всяку іншу недугу і мор …поки не загинете»!!! Вт.28. (Святе письмо (БІБЛІЯ))
Ой, не нам же це було обіцяно, Яхве, НЕ НАМ!!! – та на нас
здійснилося… ЗА ЩО?!.. за гріхи чиї, за які провини?!

(довічному болю листопадовому… та всім рокам, з 1918по1988 посвята)
«Чи справді пекло на землі було,
чи все оте життя(?!) мені наснилось?..» М.
«…Найделікатніша жінка позиратиме… на дітей своїх…
бо вона з`їсть їх потайки… Найніжніший чоловік
споглядатиме на… тіла власних дітей, які їстиме сам»
Вт.,28, БІБЛІЯ (Святе письмо)

«…Звершилось!»??? (Радісна вість, або Євангеліє??)
«За кого ж ти розіп’явся, Христе, сине божий?..»
Т. Шевченко
Ходім до Храму. Каяття потрібно.
Нас так обсіли кляті ці гріхи;
Хіба не люди ми, вівцеподібні?
Наповнили безбожністю міхи
Душі своєї чорною зневірою
В самих себе, в ім’я свого народу –
Зневірились у сонмі забуття,
І втратили коріння свого роду
В гордині і в облуді маяття…
… Ходімо в Храм – Живого, для Життя!
**
Зайдімо всі у Божую Господу,
Молімось каяттям свого Буття
До мученицьких душ, що із століть повстали,
Бо в них текла прапращурів всіх кров.
Тож проявім порядність і любов
До предковічних Коренів і Слави!
Життя ходило тут з прадавніх днів,
Їх душі туманом пливуть у плавнях.

А кісточки болять в тілах дідів…
– Потрібно каяття… всім православним…
**
Ходім, помолимось, не будемо глухі,
І за содіяне, й за злочини мовчання!
Коли одним судилося вигнання,
А іншим – виморове душ стинання,
Понищення – у чорні дні лихі…
Святі – вже в бозі – просять покаяння:
Померлі, убієнні, всі усопші,
Що передчасно в небеса спливли.
Їх душі мученицькі зачекались Прощі
У всезагальних зрадах злої мли,
Котра мій край надовго так накрила…
Ми ще марнієм у комуно-вірі…
– А їх житті, понищені ущент!?
І дав же бог – такі в нас командири-
Поводирі – «співбожники»: в момент
Вони людину обертають в звіра…
(А ми… Що ж ми? Як те тягло у плузі
Та ще гарматне м’ясо для «вождів»…)
– Щоби очиститись від нелюдства і скверни,
За всі літа принижень і глумління,
За війни, мори і криваве тління
В немислимих катівнях! – (хто відверне?) –
Ходім очиститись від прокляття і скверни
За всі часи жахливого сп’яніння,
Що погубило пращурів… коріння
Рідні моєї…
(– Як же біль зроста!..)
За всі віки потворного боріння:
«Он брата брат штовхає на хреста!» –
Свойого Господа прохаймо – на спасіння,
Та починаймо жить із нового листа –
Святого, чистого, не скропленого кров’ю!
**
Ходім до Храму Вічного Спасіння!
Наблизим день спокути й каяття
За всіх усопших – всі! – благоговійно
Прохаймо прощення на залишок життя,

Тоді й очистим з душ ми біль нетлінну
Любов’ю Бога – Дателя Буття.
*(… при Храмі Пам'яті найменшим послужу,
за кожне серце закладу я душу,
а перед Небом сповідь поведу,
щоб карбувати словом біль, – чужу
і власних днів біль в душі сіять мушу…
– Простіть, як зможете!)
Хто ж сіяв смерть? Чи в тім провина й наша?
Чом так пекуче сни в мені болять?..
«Ти винен, винен теж!.» – кричать в мені, кричать…
То в чім я завинив? І перед ким – так страшно?!..
…враз підняло мене, і я лечу,
і то вже сон, чи ні – не розпізнати…
Прадавній Храм стояв у Аргаменці.
По сходах цих ступав Мацій Орянець
І ті, хто дав начала племенам,
Що розрослись в народи і держави,
Від Гангу до Дунаю розійшлись;
А Громоклія повноводою була,
Сплітала хвилі в косу, як фламенка;
Була колискою родів одвічних Аргаменка.
Тут зависали виноградні лози,
Життя пшеничний колос дарував.
І пам’ять і красу не вберегли часи,
І обійшли Бо-Яни і співці;
Цей край понищений у війнах-лютих-грозах,
У грозах вічних воєн прахом став…
**
Лише Ригведи в сніжних Гімалаях
Нам Праісторію в сувоях зберегли,
Де Старогорожани з мого краю
В аннали вікопомні уляглись.
Тут Індра – Бог і змієборець
Родився на спасіння всіх племен,
За долю праукрайнів спивши корець
Борні й звитяг, мужніший з аргамен, –

Так з роду в рід співалося в легендах
Про оріїв – від них початок наш.
(,, За тисячоліття до нової доби праукраїнські племена укри, орії (арії) та інші входили до великого праукраїнського утворення Венедії. Ні, ми не зайди, ми й не прийшли сюди з космосу – ми були тут одвічно’’.)


Вода прорвала став, летіла, як у прірву,
Змивала схили, рвала береги –
І враз омила рештки дорогі,
Відкрила лоно древнього подвір’я
З усім, що часом збереглось до нас:
Серпи лежали в ґрунті і лопати,
Не завершили трудового дня…
(Все знищили тут зайди-супостати,
Щоб на вогні засмажити ягня).
Усе те в очі впало хлопчакам,
Котрі «на кониках», гасаючи, летіли;
(Ще розум їх « катавсь» на соняшках)
Але зібрали рештки – все «до діла»:
Плуг з дерева, ножі, а інше, як «рогач»,
Щось дуже схоже на якусь підкову.
Те пояснити зміг їм старший брат,
Він вже закінчив семирічну школу:
– Підкова? Ні, це наконечник від лопати,
Отої, з дерева, а ось до плуга пруг.
Тут скалки посуду; ось рештки статуеток
Посеред стін, понищених в біді,
Святі, сакральні образи у глині…
Належить все додому це забрати;
Отож, робіть «музей» у своїй хаті –
Пожартував пророче він тоді, –
А вивіску чіпляйте на вербі.
В мені засіялись, бентежачи:
«То звідки ми? і хто?
і де наше коріння?»
Лиш потім осягну потуг рамена
Прадавніх оріян Ведійської Доби:
Тут жили предки укрів, (ми їх звемо

Тепер трипільцями…) і тут їх городи.
Їх Геродот з Овідієм уславили
За мужність в битвах, цих братів-краян,
Пізніше звали їх і скитами, і склавами,
Що склали славу між племен слов’ян.
– Ці землі паляницями уславлені,
Трипільськими, з первинних тих часів).
Так, Хлібом були сильні предки наші!


«Діти, ви пішли б до Глибокої балки, та викопали Райдерева,
та посадили на могилках братиків і сестер». Прохання мами
моєї у лихоліття 43-го; десять років по Мору, і болем пече горе…

Хвилі голоду-розбрату замість тепла і добра…
Хто ж засіяв нам біль? Хто нам вистелив смертну дорогу?
– Не спитать, не знайти… а пора…совість просить – пора!
болітиме довічно 33-й…
**
…На могилах райдерево квітне,
Квітом півники дикі кричать:
«Цим – у зиму… а тим – у липні!..»
Душі мертвих над полем ячать…
Цвинтар – жах мій, ти вічна хата!!!
Квилить-плаче за дітками мати,
Ні в гріху, ні в сльозинці невинная!..
А ось там-он, у цвинтарнім холоді,
Чорна вся від страждань, причинная
Бабця внуків своїх стереже,
Що опухли… і вимерли… з голоду…
Їм бабуня голівки стриже…
Лише вітер недремно тріпоче
Ті стеблини, що замість хрестів,
Кісточки під травою лоскоче,
Гірким димом над степом кружля…
У Веселім буття – невеселе…
І голосить стражденно рілля:
Як і люди, тут вимерли села…
І я на Цвинтарі – як на Страшнім Суді!

**
Де править …ІНТЕР – там зростає… цвинтар,
там люди мруть, як мухи на морозі,
та ми безсилі каятися в бозі
і все ще йдем по зрадницькій дорозі,
що вся в крові, веде у забуття…
А хто ж відверне ту ганебну путь
від нас, сліпих?! Озвися, Вічний Боже,
тут діти Правди й Милосердя ждуть,
не для себе! А тим,
що відійшли… у небуття…
Поклич до Храму всіх – Живого, для Життя.

Список
померлих у голодоморах ХХ-го ст. у родині Кльосових-Ришкових
з с. Возсіятське та Веселе (залишений на поминання старшим
братом Петром, малим свідком цієї трагедії… кого запам’ятав…)
21-22рр.
Данило Ришков, помер у 20 літ
Феофан Ришков – у 19 літ
Марфа Ришкова – у 42 роки
Йосип Кльосов – у 9 літ
Микола Кльосов – у 10 літ…
33-й р.
Максим Кльосов, 22 роки
Аксиня Кльосова, 19 літ
Євген Кльосов, 6 літ
Григорій Кльосов, 8 літ
Феня Ришкова, 25 років…
немовля Марія, 7 місяців…
47-й р.
Ганна Феофанівна Кльосова, мама тринадцяти діточок,
і сама передчасно відійшла у неповних 49… з голоду…
А скільки ж їх у кожному роду нашому, та по цій землі!..


Так прикушую губи бліді,
Щоб в цю мить мені не розридатись!
Тут скелетики бродять – в біді…
Як до їх кісточок докричатись?!
Їх страждання волають в мені!..

Біль і розпач… заморені душі…
Цвинтар весь у пекельнім вогні –
Кісточки малих діточок сушить!
На могилах – райдерево дрібне,
А сам «рай» назавжди відлетів!..
– Каяття в наші душі потрібно,
Щоб жорстокість сповзала з хрестів
Злобних нелюдів, з Півночі сущих…
(…кагановичі, жданови, сталіни… –
через вас безхребетними стали ми…)

** Йдемо по Цвинтарю – до Храму Каяття;
Майдан великий – Прощі, Горя й Сліз,
А ми за руки міцно узялись
І відчуваєм наших душ злиття.
Іду з сестрою; поруч – діти… діти…
(брати, що взяв їх Голод-Людомор) –
Їх тисячі… І душі їх – у тілі
Моєму, зболеному… Стоголосий хор
Новітнім Реквієм єство все розтинає…
Простора площа, встелена ґранітом
Червоним, відшліфованим до блиску.
Як в дзеркалі, в ґраніті ряхтять квіти;
(І бачиться: он мамина колиска,
В якій гойдала нас, усіх тринадцять
Синів і дочок, всі літа підряд.
Хлоп’ят у Нені було одинадцять,
Й дівчаток двоє, ніби куроп’ят!..)
**
…Надгробки, пам’ятники, написи…
Та прочитати – сили не стачає!
Повсюдно янголята крильми мають,
Скульптурки, як метелики тремтять.
– І гарно-страшно-дивно… і – пекельно!..
Лискучі плити сяють переливами,
Промінчики окреслюють зеніт
Від янголів, що скрізь тріпочуть крилами,
Аж виграє майдан!
(Якби не гніт

Тих болей, що в мені!..
Терпіти скільки?!)
Тихенько йдемо, Душі перечитуєм
На відстані зімкнутих рук малих,
Когось шукаємо, і все відлічуєм…
– І скільки ж цих!!.. А скільки було злих!!!
Поперед нас якась Мара човпече
У чорній сутані і торба на плечі,
Не кліпає проваллями-очицями
І ріже синім полум’ям ночі.
Здирає янголів і пхає до торбини,
І буковки окремі теж зніма,
Мовчазно робить те Непомняща-Німа,
Ніби зубилом, вергає уміло
Кістлявою рукою. – Як ти сміла?!
І я кричу – і так у горлі тисне!
На весь Майдан кричу, аж духу не стає!
Кричу їй: «Бабцю, бабцю, схаменіться,
Навіщо рушить? Це ж усе святе!»
Луна… І Цвинтар Вічности Поснулих…
А промінці проштрикують очиці…
Кричу – й благаю: – Хай це мені сниться!
І все ніяк не зупинюсь, кричу,
І серце, серце так від болю тисне!..
І краю все нема!.. і я лечу…
Шукаємо могили убієнних,
Померлих в голоди і в таборах,
Розстріляних безвинно, потаємно…
– Собою закривали згубі шлях…
Та не змогли!..
– ЗНАХОДИМО:
Данила, Феофана і Максима,
Ще – Йосипа, Григорія, Миколу і Євгена,
Аксиню, Феклу, Марфу… – наші гени
З Ришкових-Кльосових – нащадків Іващихи…
…і мою неньку Ганну, що так тихо
Пішла у інший світ з людського лиха!

У свої ранні сорок вісім літ…
(Згадаю й Людочку – мойого серця втіху,
Котру не мачуха зловісна погубила
Лише на ганку юного життя!..
– О ні, не має це ковтнути Забуття!)
Звели їх з світу в шість… і в двадцять літ…
Від Злого Мору, що обвив комору
І вигубив родинний зорецвіт –
Не заховатися ні хрещеним, ні грішним,
Ні ненародженим!.. – У хлібному краю!!!
**
А далі – ген, могила серед лісу:
Сержант Володя (син Петра-партійця),
Його «дідівщина» забила по-злодійськи
У «підмосковні вечори» армійські,
Бандобрехливі ті часи совіцькі,
Безбожницькі, дволикі ті часи…
(Та хто ж міг знать, що гірші ще надійдуть?!)
А ось і міст старий у Возсіятськім,
Де вбито Льоню (Каті син й Бориса),
Отця дівчаток двох. Лихе закляття:
Онука старости убив…
Ото спряглися
Колишні й нинішні, партійці з холуями!..
– Що ж виросте з кривавого зачаття?
(Щоб обірвати гени – б’ють у нашій хаті!
«Свої» ж і б’ють… І Богом не прокляті!)


Якщо тебе в двадцятому столітті
отак згубили, люде православний,
і рвали корінь, і рубали віття,
і кров водицею на землю проливали, –
то правий був, хто в господа питав:
«І нащо ж, Боже, сходив Син на землю?!
Кому замало було Його крові?!»
Тріпоче серце… місто-молох спить,

Мурашники-коробки ще дрімають…
І мушу, мушу ту сльозу відпить,
Що так солона – щелепу змикає!
А навкруги туманиться блакить…
– Скоріше б ранок!
*
Від скрику ми лишилися удвох;
Тут каяття, молитви треба в тиші,
А я кричу (хоч крик тихіше миші
Відлунював над Цвинтарем вгорі…)
Всі відлетіли. Нас лишилось двоє.
А скільки ж їх було!!.. (О упирі, –
Це сатанинське сталінськеє рило
Ковтнуло всіх!
– Хто ж породив тебе,
Комуно, – жах двадцятого століття?!)
і обов’язково! – пробивали черепи ломами або кайлом:
щоб «з того світу» вже напевне не повернулись!!..
Чогось боялись сучі душі катів наших!..
( житель “Гулагу”: «якому пеклу ми були свідками!!!»)


…де взяти сліз… де взяти сил…
…ряди надгробків – тисячі могил:
братерські-братські… ротні… полкові…
національні, міжнаціональні…
…і мертві села, містечка… і – зони!!..
у Храм Спокути; навіть те дитя,
що ще не народилось – і затихло
у лоні матері навічно…
– Бог життя!
О, як же, Рахум Ель – бог Милосердний,
Ти допустив таке?!..
Усіх згадаймо,
Бо їм потрібно наше каяття
За все минуле і – на майбуття.
(Хоч як би не звучало це банально!)

…у цих в петлицях – «шпали»… в тих – погони,
Мільйони – у кайданах, при ломах,
З кайлом і заступом – ганебний шлях
Безвинних, що в століття охололи!
А як багато – тих, з окрайцем хліба,
Голодоморних!!! Чашу встигли спить!..
І так по них душа мені болить…
І пам’ять знов вертає до Погосту,
Де голос Храму Вічности бринить…
Тут пращурів лежать нетлінні кості
Між буйних полинів, кричать в блакить…
Тут залишки правічних поколінь,
Де жили укри – племена первісні.
Із неба Душі їх дають землянам вісті,
Та ми не чуємо у ницості борінь.
Бо в злобі сатана нам комунізм засіяв:
На все святеє маєм алергію…
**
Йдемо поміж могил і склепів древніх.
В мозаїці надгробки, саркофаги.
Нам прочитати нестача відваги,
Бо нас, окрадених, не вчили того ревно:
Ми «гвинтики» були, «пролетарі»,
Що пролетіли мимо
Істини і Долі..!
Душа телятком кружеля по колу
На ланцюгу скажених трупарів,
(Що ленінцями-сталінцями звались,
Насправді ж втіленням диявольським були:
Енкаведисти, гепеушники, дебісти…)
А ми – прив’язані. І – ні! – не треба волі!!!
**
Під Храмом Вічности велике підземелля,
І саркофаги в нім – потрощені святині.
Знаходжу прах гетманів… ще родини
Батьків земних… з іменням України…
А більшого не втну… не маю сил…
Не знайду сліду… ніби хтось наврочив…

Слов’янська в’язь… лишилися без крил…
Безпам’ятством так сліпить… очі-поторочі…
**
У незнанні ми ходим, як в боргах,
Хоч ніби вільним став Дніпро-Славута.
Та ми – воли! Вірьовки на рогах,
І на ногах дзвенять важкенні пута!
Венедів корінь упізнать у цій землі!
Хай паляницею у душах нам відродиться
Прадавніх наших пращурів мотив,
Допоможи, святая Лель, як водиться!..
(А що ж Та, Христородиця? – мовчить!
Як і мовчала в час, коли нас витинали,
Сибір заслали нашими кістьми,
І православними, похрещеними в Сина,
В ім’я Його! А Їй – ніби байдуже!!!
В Тмутаракані, в тім краю Моксельськім
Вона оберігає сон катів,
Котрі нам кості в жерновах мололи
І обдирали золото з хрестів!..)
– За що життя і доля так глумились?!
І янголи де наші погубились?..
Навколо Цвинтаря Прадавности сади,
Які живило й доглядало небо.
Не зеленіють вже; в них хробачків гроби,
Тепер стоять-стирчать, як голі ребра.
Тут залишки колон у гущі плющу
І мармур білий мохом почорнів.
Усі літа я власну пам’ять лущу:
Що то за місто серед полинів?
Хтось від гори гукає: «Аргаменка…
Історія твоя давно померла…
І вже не звідать, хто є твоя ненька…
І не віднайдеш роду джерела…»
**
У болях весь… стою
край підмурівок Храму,
І знов безсилий відчинити браму…

Коли б хто укрів сонних пробудив,
Щоб розказали про Прадавнє Древо,
Де в полинах коріння наше спить
Та над полями хмари сіють мрево, –
Не смерть! О, ні! Її нам – досить, досить!
**
Обходжу колом залишки руїн,
Не впізнаю облич старезних фресок.
Полущено, потрощено нетлінь,
Розстріляно гарматами «комеска»…
На фресках очі, губи – ще живуть,
З-під товщі літ волають в мої вуха
Святими болями, крізь вічности задуху
У Вічний Храм Відродження зовуть
Мене… – І всіх, в кім совість не заснула!
Схилив чоло, немов живу у приймах,
Малий школяр… не вчив
я Праісторію свою –
Храм Вічности зове мене в обійми.
Що пекла гірш!!! І знов душа кричить…
– Колись мій крик і ваше серце дійме!)
**
Всесвітній Цвинтар Сліз і Покаяння…
Сюди б всіх нас, хоч з пізнім каяттям!
…Ось я й сестра – збережені життям,
І хоч малі – та в болях і стражданнях!..
хто він, де воював?.. – не знаю…
лиш еполети… янголи над ним зависли…
добро чи зло чинив?.. не пригадаю…
А та Мара кістлявою рукою,
на грудях ґудзик з «м’ясом» одриває,
аж задзвенів!.. у торбу запихає…
Я знову з криком – в тишу супокою,
що аж луна шугнула за рікою:
«Та не чіпай!!! Не треба глуму мертвим!»
А хтось кістлявую ту руку направляє,

Минуле нищить, Пам’ять убиває…)


Та ще спалахують на плитах ті наймення,
Котрі нуртують наші Душі вкрай,
Вогнем горять:
Катинь… Холодний Яр… І Куропати,
Де, як куріпок, ТОЙ стріляв людей;
А під Одесою – Татарка винувата?! –
Де наших, із Баштанки, – так затято –
«Свої своїх» – ось Богу показати б!
Понищили за «праведність ідей»!
(А потім – обеліск звели їм, супостати!
Ото цинізму в них – аж через край,
Та ще неміряного океан лукавства!)
Дем’янів Лаз, Биківня… дріт колючий,
Тюрми якоїсь надпросторий двір…
І урвище, оголене під Харковом,
Де сплять незрячі, мудрі кобзарі.
Усім їм болем ворони прокаркали,
Безвинним Душам їх поводирі;
У сніговій імлі – криваві Соловки,
З утопленими заживо у баржах,
І – всі концтабори, кров’ю помаркані,
В глухій тайзі, ген-ген, від Колими
І до Карелії – земля з прошарками
Кісток і тіл… прострільних черепів…
І грубо – відповідь: «А как же ти хатєл?!
Пастроім камунізм, паставім…» – тюрми й ґрати!)
Ні! Я так не хотів. І ні брати, ні сестри!
– Чому ж вони у Мертвому Реєстрі
І не зазначені у Поминальні Святці?
Чия ж провина злісного завзяття?
(І знаємо – та будемо мовчати…)
Ті – голодом понищені, ті – вбиті,
Розстріляні в потилицю свинцем…
– Чи зрозуміємо себе кінець-кінцем?!
Кричу до неба. Та – не докричатись!

**
Ті ж, що губили, – всі на святі!
Хоч не святі. – Та «богобоязливі»!!!
(Бо « модньо» так тепер в «святій Русі»!)
Усі живуть, почесно і щасливо,
З медалями, з пайком, у почестях… Кати!..
Мабуть, мій крик до них не долетить…
– А ти почуєш, Савваот, Шафет?!..


Тобі й мені, а особливо ВАМ,
Бо саме ви мовчали, вірогідно,
А то й плескали у долоні «гідним»,
Коли безвинних лжесудом і – в прах!..
(А «гідні» крали в вас самих, дорідно,
На ваших же, зачумлених очах,
І ваших, з роду, гнали у катівні!)
Поміж колючок, наче птах, лечу,
Вже ніби розмовляю із Всевишнім,
Та де Він?!.. Ні, я – до людей кричу…
Гірко розплачуюся болем
За кров Батурина, Базару, Крут,
І за крові «баштанське море»,
Де вдів загнали в Чорний Кут…
(Хто скаже правду?! Стане хто за правду?!)
Отак лечу… – Ні, не втікаю
Від сліз вдовиних, сліз дітей!
… Як нищив ТОЙ кремлівський Каїн
Голодоморами й сибірами людей!!..
** І бачу знов: людськеє море… спляче,
Навколішки усі – німі раби.
(Сльозливі очі їх терплячі…
і душі немічні, телячі…)
Повз них везуть Вкраїну на гарбі;
Везуть… розпродують і нищать,
Свої – в узді, а править «старший брат».
**
(Хоч раз вступивсь за бідних нас Всевишній:

«Помножу лиходіїв всі гріхи встократ!»
– «Аж легшає!» І що із того нам?!!!
То що, у пеклі нам – найкраще місце??!
В цім пеклі соловецькім! большевицькім…
А хто ж подвійну шкіру з нас здира?..»
А море спить… Зачумлено наївне,
Вже й нікому між них кричать «ура»…
**
Вам час би схаменутись, захмелілі,
Розкліпатись від сонних метастаз…
Отак лечу, кричу… – (то де ж ті півні?!)
Мені б ото прокинутись якраз,
Щоби не дать догарбать Україну,
Щоб смерть та злидні обминули вас,
Щоби спинить оту руйнівну фіру!
(Чи осягну? А чи зламаю спину?..)
Не дати б вас завезти до Сибіру
Повторно, – як завезли колись нас!
– Позлазьте – так кричу – з тої гарби!
Для вас вже налаштовано… гроби,
Концтабори
оновлено-фарбовані.
Прокиньтеся, сліпо-німі раби!
Ні молитов там, ні музик, а ні хрестів,
Там лиш чекають на рабів-братів,
Та на гарматне м’ясо! (Так, до пекла
Благими намірами встелена дорога…
І як багато їх, отих доріг до пекла!!)
– То для наївних вас ця засторога…
**
Чия ж то мати кличе: «Сину, сину!
Чому ви продаєте Україну?..»
Та розпрямитись вам уже несила:
Рабів покірливість занадто ломить спину.
Як в близнюків сіамських – зрощені горби,
Так ви облипли навколо гарби
Союзної, бо там для вас корито!..

**
Багато ж як в Посмертному Реєстрі,
Що нині Мартирологом зовуть!
Та нинішнім не зрозуміть, чому
Одним – корито, іншим – смертна путь…
– Бо ті – холуйствують,
а ці – за правду стали,
одні – на послух сатані,
другії – Бога знали…
Щоб зрозуміть – берися за знання!
– Та як візьмешся: горбить душу й тіло,
І нафальшовано продажних «діло»,
Й не знає мати, хто її дитя?..
А ми історію свою не хочем знати,
І вчать нас знову юди-супостати,
Що продавали всіх і все! не раз!
Вже не вуста – душа кричить до вас!
і Цвинтар-площа зводиться угору,
і стойма підвелась поперед нас…
кістки людські посипалися… в море
крові людської… щось заголосило…
і я – прокинувся.
І вже Світило
пливло по небу. Був ранковий час –
час свіжий, новий, чистий!
– Мрії час! імперія зітрухла, розсипалась…
О, як потрібно людям каяття,
Спокута, щоб очиститись і жити!
За убієнних миром помолитись –
Чекає ж всіх нас цвинтарне Буття!
Хто нас окропить від багна гріхів?
Хто прийде до могил наших, на Прощу
Сповідатись, хоч через сто віків,
Від полину очистить Святу Площу,
Коли у нас всі думання гіркі
Й теперішнє холопське животіння?!
Коли ж, коли ми станемо людьми?
Чи тільки птаха-фенікс постає із тління?..

Ото воістину: час смерда зупини
І розірви уярмлення кайдани!
Згуртуємось Спокутою; отим,
Що полягли – безвинним і смиренним,
Їх душам помолімось, як Святим, –
Всім каяття потрібно й одкровення.
І в чистих душах Нових Поколінь
Хай збережеться Пам'ять
– Вічне Древо.
**
А те, минуле, хай в мені горить
і пам’яттю пече і тіло, й душу,
і я стерпіти мушу, мушу, мушу…
І каюся: болить… болить… болить…
Ходімо в Храм. Час каятися. Нам.
(1973-1988. 2003рр)

Від автора, до поеми «Біля Храму Каяття»
(передсмертна редакція; вересень)
Безвинним мільйонним жертвам комуно-фашистського совєцького
терору, вчиненого леніно-сталінським політичним режимом, найбільш людиноїдським за всю історію людської цивілізації… – їм на поминання!
Були десятки імперій, що завойовували інші народи – і нищили їх, але
щоб так покатувати, понищити, пригнобити, в землю вкласти найрозумніших і найдостойніших синів та дочок, злиднем, «гвинтиком», рабом зробити (ради «світлого» майбуття!) власний народ! – не було жодної, окрім СРСР… «хай живе світова роз
валюція!..? комуно
кровопивці всіх країн, єднайтеся! Полпот із Сталіним – «людоеды-братья??.» І хто ще їм – та до «ком-панії»?!..


ПАМ'ЯТЬ ПО ВІЙНІ…

ВДОВИЦЯ-ГОРЛИЦЯ
(«та біль… і сльози, і печаль…»)
Зелений сквер. І надмогильні плити.
В тремтливій тиші – Вічний Пантеон.
Плачем вдовиним Їм колише сон
Тут сиза горлиця в зеленім верховітті.
І пронеслась кривавих літ гроза…
І Імена, як трави під косою…
І камінь сірий затремтить росою…
(В граніті вкраплення – жива сльоза..?)
Вдовиним болем стиснуто вуста:
В стонадцяте приходять і – німіють!
І горлиці, що лиш тужити вміють…
Перлинки-сльози губить сирота…
Все пам’ятає птах: любов і втрати.
Голосить сиза горлиця, як Мати.

ПАМ'ЯТЬ ПО ВІЙНІ (і ямбом, і хореєм…)
(«сам оживу, і збережу… на безнадії…»)
Над ставом пролітають сизі крижні,
Із вирію вертаючись назад.
Вдова солдата ростить внукам сад…
І сорокові відцвітають вишні.
Тільки не вертаються солдати
До свого Веселого села…
Двох синів – Семена й Василя
Вже не вийде зустрічати мати!
Їх онуки вже пішли б в солдати
Синь-блакить Вкраїни стерегти,
А в селі нема кого спитати
Про дідів… І сиротою хата,
І лиш два портрети на стіні.
То остання пам'ять по війні.

ВЕСІЛЬНЕ…майже веселе; вдовам 45-го
(«а щастя щем, і втрати біль – все в серці...»)
Весільний гам бринить шибками,
невтомна юнь кружляє в парах,
і кришталем іскряться канни,
і звуки електрогітари…
Жінки у роздумах нелегких
шепочуть про ті гіркі дні,
самотні ночі по війні
і про Кохання, так далеке…
Цим – хилить хміль донизу вії,
тим – знову маниться танок.
Вдова ж з думок плека надії,
літа згадала молодії:
– А ну, станцюємо, синок!
І в давнім танку
сповиває мрії…
весільний місяць травень, року 1975-го…

1965-й
(«уклін серцям, що юними
у вічність відлетіли…»)
Безвусі хлопчаки буремних літ
Ввійшли вдвадцяте в цю святую тишу…
І з Пам'яті навічно я запишу
Їх імена, щоб не забув весь світ:
Віталій Чайка, Сашка Мережной,
Костюк, Довженко і Василь Татьянкін,
Прядко, Канциба, Льоня Лихопой,
Теселько Ваня… – стережуть світанки!
О, як багато полягло в боях
Сердець юначих, що не відлюбили!
Їх пам'ять тут, у батьківських полях,
А по Європі всій – святі могили.
Гартовані серця – міцніше сталі.
І обеліск на штрассе Рибенцаля.

ВДОВИНІ ВІКНА
1.
(«і тихим щастям будній день розквітне…»)
Шибки од вітру стиха деренчать,
Аж тенькає її вдовине серце.
«Які шибки! – шматки одні та скельця,
Засклити б вікна заново, та бач…»
А скляр – «на мову» тут як тут,
Ще й скло тримає під пахвою:
– Анюто, що ж? – зима не за горою? –
«Не за горою… Аж у серці чуть!»
Стамескою очистив ревно паз,
Шибки протер – коштовний малахіт!
Скалки – в газету (клятих воєн слід!),
Ще й, усміхаючись, підморгував не раз.
День задзеркалився віднині
Сльозі у відповідь вдовиній.

2.
(«і навпіл – сльози і надії…»)
Так чекали – аж сльози на очі –
Двоє самих поважних вдів.
Він з’явився – їх сум заяснів:
– Чи потрібні тут руки робочі?
Є ж у світі незважена сила,
Манить вставити людям вікно
Не за гроші і не за вино,
Лиш потреба: «Аби запросили!»
– Вам вікно? – заясніли зіниці,
Усміхнувся осінній город.
Ой, доскіпливий вдови народ,
Он з комори зробили світлицю!
– За роботу не треба й платні,
Аби взяли були хоч в зяті.

ПОВОЄННИЙ МАТЧ
(«…і смертю – день вчорашній, а нинішній – життям!»)
О, як же мирно зеленіло поле!
Весна прийшла в Потсдам на стадіон.

І з гучномовця зринув баритон,
веселе сонце пружно в очі коле.
Футбольний м’яч – баштанцеві під ноги.
– Як по-дитячому сміялися солдати!
Лишилися край поля автомати;
той повоєнний матч! забуті всі тривоги!
Зачохлені навік гарматні жерла,
життю салютом підлітає м’яч.
Дві збірні безтурботно грають матч.
– Так Друга Світова війна померла.
Час Перемоги – похорон війні.
І м’яч на смарагдовій цілині.
(1945 року в Потсдамі відбувся солдатський футбольний матч.
Одним з воротарів був баштанець Леонід Ус.) Краєзнавець

КРОКВАМ ЛІТА 46-го
( інвалідське, радісне…)
(Адамові, батькові мого товариша, та побратимам його)
І
нові
на зрубі
лаштують вже крокви
сільські теслярики дзвоном сокир
(солдатики, ті, що відстояли мир!)
у кожній стропилині – пам’ятник кроку.
а він забуває, що підперезаний,
наш майстер, ремінням по тілу,
обмацує зріз – щоб все до діла!
хапається хвацько, рипить протезом він.
застигне на хвильку, як щось пригадує,
і шепотом в небо: «робота ж як радує!»
та пам’ять сльозою у нім вогневійна –
і зронить він спомин під вії-стріхи…
а крокви вдовині – як доленьки віхи…
ОЙ, НЕ ЗГОРАЙТЕ, КРОКВИ, У ВІЙНАХ!

НЕ ТАНЦЮВАЛИ… (родині І.)
«Танцювали тато з мамою
На моєму на весіллі». Іван Низовий
Ой, не танцювали тато з мамою
на весіллі своїх синочків!..
Хоч ростили-леліли немало їх –
одинадцятеро (та дві дочки!).
Скільки щастя було, як зростали:
витирали сльозу – не солону! –
сад садили, криниці копали,
(і… мене знайшли серед льону).
Розлетілись сини завзяті,
заклопотані – працелюби!
Будували життя, і на святі –
на короткім! – сурмили в труби.
А з війни йшли листи похоронні…
І сивіли батьків наших скроні…

БЕЗІМЕННІ?
(Честі і гідності відомим, вічній памяті і славі
Невідомим, – Солдатам Другої Світової)
/на спогади бійця французького Руху опору Гаврилова Миколи/

– То наші невідомі імена?
Ми серед тих, що безвісти пропали?!
О, ні! Нас дуже добре знали
Ті, з ким пліч-о-пліч воювали,
І ті, що вдома нас чекали…
Та імена забрала та війна,
Що між собою сатаністи-сталіністи
Та знавіснілі маренням фашисти
Затіяли, діливши мирний світ!
О, скільки горя!.. Скільки крови й сліз
Пролито нами… ними… цілим світом –
Бери й наповнюй новії байкали!..
І скільки тих, що безвісти пропали…
А Богу всі відомі імена.

КВІТИ: балада життю (весняному призову 44-го)
1. БЕЗСМЕРТНИК (Семену)
Ніколи не знати,
Де стрінеться доля,
Чи щастя пізнаєш – не знаєш про те…
А доля солдата
Зустріла у полі,
Де квітка безсмертник край ниви цвіте.
Та квітка-легенда
Киває легенько,
Коли доторкнеться наївне дитя, –
(Живильні стеблинки,
Збирала їх ненька,
Бо сила у них, що веде до життя).
Потрібно солдату
Ту квітку зірвати,
До рани прикласти – і буде він жить.
Та серце юначе
Вмирає, не плаче,
Хай квітка дівчатам, – щоб в косах носить…

2. АНЮТИНІ ОЧІ. (Василю)
Духмяність над схилом
Квіток польових.
А край лісосмуги – зенітка.
Лиш постріл останній
Над степом затих,
Бійцю усміхнулася квітка.
Як чистая юність,
В перлині-росі,
І падати в трави не хоче,
Кохання надія
В ранковій красі –
«Анютині очі» з безсонної ночі…
Хвилинний спочинок,
Духмяний настій.
Нальоти ворожі відбито.
А серце солдата
В замрії ясній,
Як квітка, до щастя відкрите!

Безвусий навідник
Присів на лафет.
Десь обрій війною гуркоче.
Квітки нагадали її силует,
З прощальної ночі – коханої очі!..

БІЛЯ МОГИЛИ БРАТСЬКОЇ…
«На братских могилах не ставят крестов…»
В.Висоцький
…Ось перед братською могилою,
Здійнявши шолом, став боєць.
Він став навічно над цим світом –
На чатах весен і сердець.
А мати вкотре в травень синові
Привезла вишитий рушник,
Усі надії в нього вилила,
Любов усю, щоб не відвик!
…Тоді, в шаленому бою
Спішив до дзоту він добратись.
Не встиг – на землю впав свою!
Йому й сьогодні дев’ятнадцять.
Боєць тримає рушника
Над квітним краєм,
Над всім світом.
– Привезла мати до синка
Любов свою і заповіт нам.



Я ходив по вдовину пісню
Від села до села.
Дослухався тужного змісту –
В слові пам’ять жила…
Вкарбувалась в юначу душу
Біль вдовиної пам’яті.
Зберегти я прийдешнім мушу,
Щоб була всім, як пам’ятник:
Ви проходите мимо –
Знімайте кашкета!

Тут серцям вашим зимно?
Як йому… під багнетом…
От і досі стоїть,
З днів борні, з сорок п’ятого,
В росах рани гоїть
Побратима завзятого.


Йде Матуся до Сина
Із гіркою сльозою,
Взимку снігом прилине,
А у травні – росою;
І заплаче з тюльпанами,
Заридає з оркестром,
Щоб з Вдовиної Пам'яті
Заповітом воскреснуть…



«І на тім рушничкові…» (із пісні)
Не забути ніколи
Ту чорну годину…
Проводжала на бій
Ти двох старших синів,
Вишиваний рушник
Їм навпіл розділила,
Щоб в житті і в борні
Оберегом служив.
Скільки літ пролягло!..
Не зустрілись брат з братом…
Ти ж, матусю, і досі
Чекаєш їх в дім…
А зустрілася тут
З невідомим солдатом –
Одного із синів
Упізнала у нім…

НА ВДОВИНОМУ ЛАНІ.
(дітям війни. з нашого дорослого дитинства)
Руки… Рухи…
І шелест колосу.
Дзвін коси на вдовиному лані.
Жнуть жінки.
І тужливим голосом
На душі заліковують рани.
Ми малими були. «Та ранні!» –
Говорили про нас тоді.
І пекли нам Сердець їх рани
Холодніш крижаної води…
Роси сходили і всихали
На вдовиних очах…
Ми ж, війни хлопчаки,
В росах тих гартувалися,
І – зростали
Юні душі, як колоски.
Наша перша пшенична скибка
Із вдовиного врожаю!
Гірких літ повоєнних мітка
Слід прорізала в пам’ять мою.
Нам схиляти чоло в пошані
Перед кожним вдовиним болем,
Щоб світилась Любов і Шана
У онуків – Дорідним Полем!

СВІТЛІЙ ПАМ’ЯТІ АВГУСТИНИ ПІВЕНЬ
1. Страта. (На 19 квітня…)
Вона стояла – статуя відлита!
Такою і звести б на постамент.
(Те в пам’яті, як вічности момент!)
… А живодер викрикував сердито!
Ввели Її сюди в квітневу нічку,
коли від п’янки осідав угар,
а на плече Її лягав удар!..
а шомпол упірнав в голландську пічку!!..
О, варвари двадцятого століття!
Життям горіли очі – закричати б!

…той час катів! …суди їх, Божа Мати!
Над Нею ранній квіт і вишень віти…
Ридала скрипка над туманним ставом.
Душа в висоти неба відлітала.

Її школа

Заходжу в школу, – як ступаю в юність.
Так, саме тут знаходим те зерня,
Що ростить совість в нас, і честь, і мудрість,
І гідно проростає у Знання.

В цих стінах – частка тих каменоломень,
З яких бійці пішли у вічну мить…
І слави їхньої той вогневійний промінь
Нам незгасимо у серцях горить.

Тут залишилось в пам’яті печаллю:
Відлуння кроків, голос, дотик рук…
Августа Павлівна… покрита гордо шаллю,
Прийняла гірку чашу з болі й мук!

І я ступав через оці пороги,
Як і Вона – малих хлоп’ят навчав,
Щоб юнь нові проходила дороги,
Тут світлі мрії з працею вінчав.

Ось юні вже переросли буянням
І Вчительку, і бранців тих війни.
То сенс життя: Добра зі Злом змагання.
Та ще комусь являтися у сни…
(Августина Півень – вчителька-партизанка з м. Баштанка, посмертно нагороджена орденом Вітчизняної війни І ступеня.)


Із циклу «ЧАС ЮРБИ»: 1. напередодні

ВІД БЕРЕГА СТРАЖДАНЬ. 91- му, року скону СРСР…
«Прощай, немытая Россия,
Страна рабов…» М. Лєрмонтов
Від Берега Страждань відчалив потяг,
І хтось за ним ще болісно жалкує,
Хоч сам відчув його холодний подих,
Та в мареві «добра» колишнього ночує.
Гуркоче потяг, скиглить навіжено,
Та тужиться, щоб зтерти кров з колес,
А пасажири – страдники нужденні,
Чомусь чекають манної з небес!
Але ніхто нам манної не всипле,
Залишеним в злодійському «раю»,
І їх кумир холоднооко глипа
На зверхімперію обскубану свою.
– Та не шукаймо в мертвих порятунку,
Ми – на пероні завтрашнього дня!
Забудьмо чвари, викликані шлунком,
Це ж ми – господарі! – усі одна рідня!
Сокиру нам лишили й пилку «Дружба», –
То станем будувать новим панам?! –
Чи то буде «Вахтёрка» лиш для «службы»,
Чи дім наш з садом? – вибирати нам!
Ми згуртуватись мусимо, братове,
Та налягаймо зрання на стерно!
На нас чекає вільна праця нова,
Відродимо себе – другого не дано!
«камо грядеши?» (С.П.)

ЧАС ЮРБИ
«Что человек, когда он занят только
Сном и едой? Животное, не больше»
В.Шекспір
Голодні дні настали в Час Юрби.
Потовчені і скривджені обличчя,

Позбавлені шляхетности уми –
Не йдуть до Бога праведно молитись
І каятись – розправивши горби!
Із вікон виглядають, як з-за ґрат …
– А дітям, дітям все те не обридно?!
Стриножені озлобою встократ
І байдуже, хто жертва, а хто кат, –
Їм «за стаканом нічого не видно».
Ми розучились думати; і досі,
І досі в ступі душі нам товчуть!
У шароварах ми, а ще – простоволосі,
Та ще як вівці ті, безвольні, безголосі,
Й на тім’ячку «хлебцы» у нас печуть.
Навчили хитрувати нас безбожно,
І беззастежно замикатися в собі.
В мовчанку граєм в повені Юрби,
Похнюплені, товчемо власну гордість
І совість з пам’яттю ховаємо в гроби.
Та ж час настав прокинутися! Враз
Перебороти у собі безсилля,
Щоби не зміг глумитись повсякчас
Нездара, що накинув нам насилля
І на престол – новітнім ханом! – сів,
За в’ючне бидло маючи всіх нас!
Розправмо спини! Скинемо ярмо!
Хай прийде Час Прозріння, Долі Час!

БЛУКАННЯ В СОБІ
(побутове, неполітичне…тим, кому «хата з краю»…)
«У Истины Святой есть полуночный тать:
Не вздумай же ему ты… ноги лобызать!»
Хосров
«Коли втомлюся, то зніму хомут,
А зараз – НІ! – не треба тої волі!..»
– Та ми ж самі обрали вільний путь,
То чому ж знову падаємо долі?!
Що скажуть діти?! Адже підростуть,
Дізнаються, що ми в собі блукаєм…
– Такими нас до ями швидко спхнуть!
А що у ямі тій – ми добре знаєм…

«О дайте, дайте злидням ковбаси,
Не нашої, несвіжої, отої,
Що ти гидуєш, «старший брат», і не їси,
Що свиням зроблена, колись, іще в «застої»!
Нехай буде душа – яка вже є? –
Затлумлена, а чи законсервована!..
Ніхто з нас « чухраїнства» не здере,
Совдепівські ми всі, закомплексовані…
Нехай цвіте Час натовпу – Юрби,
Ми звикли так, і нас не переробиш:
Юрбою ми впірнаємо в гроби.
– Лети, потворо двоголова,
нас подзьобать…

БЕЗСИЛЛЯ

Обкрадаєм себе… і не каємось.
В скруті глузду – на спокій не жди,
Бо і мертвих «вождів» жахаємось
У жебрацькій, злиденній нужді.
Нас привчили до всіх прихилятися,
Колінкуючи, в рабство повзти,
Під наругою злу підкорятися.
Гордість вбито. Немає мети…
І ніяк ми в собі не поборемо
Той шлунково-ковбасний синдром,
Хоча ниву стражденно виорюєм –
Хліб міняєм на «Фанту» і ром.
Матері наші риються в смітниках,
Щоб скорину цвіленьку знайти…
Ви з трибун їм жбурнули наритника,
Бо ярма ж їм несила тягти!
Оббираєм себе – і не каємось.
У гріхах всі… Нема каяття!
Та ще й правдою діток лякаємо.
– Наша ж правда насправді гірка!
Нам би совість збудить, схаменутися,

Озирнутись навкруг: «Хто ми є??»
Від столживости б відвернутися –
На це сили у нас не стає…

ЗАПРОДАНЦЯМ (новітнім ординцям-яничарам)
Воистину – предивные дела:
Возносятся безмозглые тела!
Их наделила тупостью природа,
А принадлежность к власти – вознесла.
(За Абу Алі Хусейном)
Далекі ви і темні в сонцеліті,
Облуда і омана вас веде,
Запроданці Вітчизни – підлі діти,
Стогірш від вас не знайдено ніде!
А смути дні тому вас пощадили,
Щоб показати, як лукаві ви!
У скрутний час свої брудні вудила
Ви закусили й виповзли з пітьми;
Ви ж продавали в ка-ґе-бе сусідів,
Шмагали – боже мій! – батьків плітьми,
(Який ще звір зі свого нищить виду?!)
То ж чи були Вітчизни ви дітьми?
Замаскувались в шати бандократів,
Спотворюючи душі юних літ,
Тримаючи підпільно автомати,
Щоби скосити нерозквітлий цвіт.
Ви все взяли з іудиного вкосу, –
Як поцінили ваші здобутки?!..
– Ось в світ виходять мудрі косоноси
На небі відкривати нам зірки,
Не п’ятикутні, ні! – не сатанинські,
Облудні, підлі, хижі ви ординці!
І зраді вашій буде ще оцінка:
Он воскресають чесні і святі!
Через роки у ґратних перетинках
Впізнають вас онуки: «Ви ще ті! –
Сини неправди, злоби і облуди!»
– Ординці згинуть! Україна – буде!!!

НОВІТНЬОМУ ЖЕБРАКОВІ
(Біблія: «і поблагословив… і розламав хліб… і накормив»?)
Пошив собі торбину з мішковини
і – самостійно – попідтинно чимчикую,
в краю багатім гірко жебракую,
відпрацювавши на «казан єдиний»!
Усі літа проведено в бідноті,
хоч тяжко працював… хотілось жити гарно.
За себе кайлував, а ще – за «того парня»…
Мізерію отримував за каторжну роботу.
Усе життя спаплюжено й знецінено,
не відносив добрячих постолів;
серед тайги, невільничих полів,
затиснутий «братерськими» обіймами
Жебрак «свобідний» «вільної Вітчизни» –
збираю крихти на уламках комунізму…

ЗРУЙНОВАНІ БЕРЕГИ
«а я еду за туманом и за запахом тайги» (із пісні)
Допоки нас ганяли за туманами
в тайожні нетрі з кашею – «шрапнель»,
сини наркомів стали наркоманами,
а внучок підштовхнули «на панель».
Допоки мови прабатьків цуралися
і на Пророків виливали гнів,
у наші душі недовіра вкралася,
а поле наплодило бур’янів.
Нас забезпечили сибірами й могилами
за триста літ пекельного буття.
Ми одурманені лихими поводирами.
І викрадені Воля й Майбуття!..
Допоки нас ганяли «за туманами»
і вихваляли «запахи тайги»,
спилися діти поруч з наркоманами –
чужинський дух руйнує береги…
Ошукані. Та вузлик цей розплутуєм!

Окрадені, зневірені і злі
свою біду у розпачах спокутуєм.
Ще осягнем просвітлення в імлі!

КРАВЧУКЧІ
« – Нас в Одессе уже не называют украинцами.
– А как? – «кравчукчи…»! (Одеський КВК-93)
Не українці ми – крав-чукчі!
Закомплексовані та голі,
Напівголодні, хоч в стодолі
Зерна не менш, ніж льоду в чукчі.
Гряде зима, либонь скажена,
Бо листопадово оголена,
А люди бігають, мов олені,
В нужді і скруті цілоденно,
І їм байдуже, хто в Престольному,
І на престолі – достеменно!
А ще куч-меки ми – не українці,
Бо нашу гідність вкрадено у нас,
Так хочуть «переквасити на квас»,
Воліють, як волів, тримать в загінці…
– Та озирніться! – час працює вже на нас,
Просніться, щирі українці,
Невже нас ошукають поодинці
Перефарбовані Микитки у наш час!?
Ба! Знову правлять в нас «кучмеконоси»,
Вивуджують, висліджують, цькують,
Під партії бандитські вивіски кують,
Для нових тюрем пишуться доноси.
То що? – безродні ми, неволі підлі діти?!
(Хоча з козацького всі, буцім, роду…)
Бредемо десь, не відаючи броду,
Не знаємо: чи плакать, чи радіти…
Як не «крав-чукчі» ви, ледащо,
Прокиньтеся від сну-апатії.
Знайдіть у душах гідність демократа ви –
Відкиньте диктатуру бандо-кратії!

ДО ВЕРОНІКИ КАСТРО

Спішу до Маріанни на побачення,
І дику розу на руках несу.
Та як їй передать по телебаченню,
Що через неї ось не їм я ковбасу?
Нехай попросить свойого Альберто,
Щоб допомоги кинув якийсь куш,
Бо в СНД усі крадуть уперто
Самі в себе… А кажуть: – Винен Буш!
(Ну, який злодій скаже вам: я – злодій?!)
На Горбачова досі «котять бочку»,
Що він, як череду, Союз наш розігнав.
А що ракети з нас здеруть сорочку,
Комуни і колгоспи, ця «дірява бочка» –
Це Трумен ще в п’ятидесяті знав!
Ніхто, крім тебе, Вероніка-кіска,
Наш розбрат в СНД не вгомонить.
Ми до екранів устромляєм писка,
Мо’, ще хоч рік у мирі будем жить?!
А потім знов – голодних до екрану:
Хто винен? «ліві», «праві» чи «центристи»?
У «мікрохвонів» – голі королі чи п’яні? –
Нехай розсудять хоч чужі артисти.
Ми на придбання фільмів не скупились:
Готові вивезти Союз, доки «розвал»,
Щоб в «забугір’ї» знову закупити
Трьохсот…ідіотичний серіал.
Ми їх відразу гамузом закупимо,
А у полях – «хай вовк траву пасе»!
Ми ж до екранів знову писка втулимо,
І шлунок хай свою печінку ссе.
Ті, що спритніші – най собі вивозять,
«Торгують» всім, що в нас «не так лежить»,
Якщо хто з нас впаде на півдорозі,
Чи голод знову стане на порозі,
Ми зрозумієм: «Це ж такая жисть»…
Як довго в вас оті багаті плачуть,
По нашому – то й зовсім безпричинно.

Хай приїздять до нас. Дамо по… дачі…
Та ми для них… – і всю Сибір відчинимо!
Або підемо разом попідтинно
З торбинами сучасних жебраків,
Щоб квилити: «У дружбі ми єдині…»
– Під проводом нових «большевиків».

КОМПРАЧИКОСАМ– хохлам-малоросам
«Не все цнотливим увійшло в цей світ,
Та гірш за все, коли душа – повія!» М.
НАМ в Україні сходять ранки сині,
Любов до мови – вогненно пече!
ЇМ – родить нива, сало дають свині,
Й… «какось па руську гаворіть льогчей»;
І в злобі, в злі, і сіють чвари,
(Бог, милуй нас від всіх оцих речей!)
У світі мови бережуть, як чари, А наш хохол чимось жахливим марить:
«Какось па руську гаворіть льогчей»!!!
Наші «зюгано-жиріновські» геть не раді:
«Украйна вольна ат гулагавских начей!»
Жадають сталіних, доносів, сини зради!
(«Какось па руську гаворіть льогчей»?!)
Слова я ці наводжу не для чварів,
Щоб всі ми зрозуміли суть речей:
Є українці в нас! І – яничари,
Яким… «па руську гаворіть льогчей»!
– Перевертні, запроданці і трутні,
Чужої мови спільники-раби!
За вимову я теж «співав на кутні»,
Як ліс пиляв на дошки для гробів!
Молю вас, схаменіться, ради бога,
І змийте ви полуду із очей!
Чекає нас Прабатьківська Дорога,
На ній кайданами оте «какось льогчей».
До свого поверніться, необачні,
(Чи совість сина душу не пече?!),

Шевченко кличе вас і Сагайдачний…
– «А нам па руську гаворіть льогчей!..».


НА СМІТНИКУ ЛЮБОВИ…
«Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу». Л.Костенко
Конаємо на смітнику любови.
Лукавимо… У ницій боротьбі
Розгублено довіру в рідне слово…
Тримаєм камінь, кожен – при собі;
Такі вже схарапуджено-завзяті
(Озлоби в душах повняться мажари) –
Своїх докльовуєм, бо маєм за це свято,
Готові пам’ятник творить чужій нездарі;
Не можемо ніяк порозумітись,
Так галасуємо, що вже не відчуваєм,
Що Голос Совісти засліплено дрімає.
Над Істиною рвемось поглумитись.
Отямимось колись… можливо, й пізно,
Як власні діти будуть заїдати,
Бо темрявою ложноправди грізно
Стирчатимуть в очах наших квадрати…
Безпам’ятство, зневіра і дволикість
Пасуються, як камінь наріжний!
У душах самоблудства буйна дикість
На смітнику зроста в росі брудній…

ЮВІЛЕЙНЕ, з невичерпним сумом…
(на 1 грудня…- та будь-якого року!..)
«…лиш зростила «незалежність» «еліту свячену»:
так на «зека» – нене! – схожа, та ще на нікчему!» М.
Оптимізм розвіявся туманом
І поплив за «світлим безпуттям»!
«Красна казка» – то кривава рана
Гідности понищення й життя…
Перше грудня тисне мої груди:

Прагнення до волі українців
Підтвердили щиро наші люди,
Тільки Воля – у Кощея в скриньці!
Всюди ті ж панують крадуністи,
Про яких казав один поет:
«Щоб на шию людям «ладно влізти» –
Нумо, комуністи, уперед!»
І полізли нахабно і підло,
Обібравши до ниточки всіх!
Незалежності зовсім не видно,
Зате видно котеджі для втіх…
Розікрали батьківське й сирітське,
Поховали те все по офшорах,
А тепер – «меценати» новітні,
Підлі гниди! – в золочених норах!!!
І втішаються горем народу,
Раді смертності, що зроста,
І торгують вкраїнською вродою…
– Розпинають прийдешні літа!

ПОМИЛКОВІСТЬ-76. зверхімперій гонитва

Помилялись царі і вожді-казнокради,
Їхні помилки били у мозок самим,
Коли рвались пускати країни у дим.
Та злостиві серця не шукали розради.
Помилялись військові у планах зловісних,
Всіх імперій вожді, комуністи й нацисти.
На собі відчували нескорених міцність
І народів злу пам’ять, ганьбу горезвісну.
Нова помилка планів у зоряних війнах
Не вквітчає нікого веселим салютом.
Якщо людство не спинить те марення люте,
Вся планета згорить у вогненних обіймах.
Одвернімо ж цю помилку – битву ракет.
Хай буде помилковим лише мій сонет.

І ДАКТИЛЕМ, І АМФІБРАХІЄМ…
(до совісти нації — «інтелігенції»…)
«Как ныне сбирается вещий Олег
Отмстить неразумным хозарам…»
А.Пушкін
Засліплі раби світу злоби на чатах,
Множите в душах ви брудную цвіль.
Хозарського племені дикії раті
Он гострять ножі вашу шкіру здирати,
Аби лиш кривавила Вічная Біль!
Ви творите кривду, неправді ви вірите,
І дім ваш – брехня на брехні!
Артисти, прозаїки, фізики, лірики, –
Хозар із арканом по вас на коні!
Лаштує він зашморга на християнина –
«Вірного…», «…славного», а чи «католика»:
Мошна можновладного – проти вірянина
Змовилась з нечистю за ситим столиком…
«Народники», «наші», «червоні» – манкурти!
Люду наївного зрадники злі
На Україну виковують пута,
А люд чомусь вірить… – як діти малі!
Тенета брехні на бездумних готують,
Хто в розумі й совісті ще не прозрів,
До крови, щоб впитись – своїх же! – нацьковують,
Та збагатить гаманці упирів!
Народе мій, сам прикормив ти гнобителів,
З півночі вигнав – знов зайдів призвав!
Хозарського племені злії байстрята
Рватимуть тіло твоє, як звірята, –
Хто ж захистить від ганьби і знеслав?
Земле згорьована, люде зґвалтований,
Вас триста літ азіат розпинав!..
(і був пророка день… …. …. …. … !)


«ЧАС ЮРБИ»: 2. передвиборне
(«громадою обух сталить!..»(??) (Т.Шевченко)

ГЕЙ МИ – УКРАЇНЦІ!
«Ми, українці, і в революцію були розпорошені. Настворювали кожне село своїх «республік». Як «Баштанська»… «Висунська»… всяк обороняв лиш свою хату… чому й душили волю і незалежність України у 1918-20р.то денікіни, то червоні терористи-завойовники муравйови, то свій на свого ходив… після перевороту в імперській Росії » (Краєзнавець)
Гей ми українці, любим носить синці,
Щоби посміятись весело було:
– Продамо гетмана, проп’ємо жупана,
Та впряжемось знову у чуже ярмо!

Вдарять нас у ліву – ми підставим праву,
А здеруть сорочку – віддамо й кожух!..
Вже ми віддавали і міста, і славу,
І двигтів над нами не один обух!

Знову нам з Півночі привезуть рум’яна,
Щоб підфарбувати наш козацький ум!..
– Гірко прижилася доля окаянна:
Засвистить над нами батоговий глум!

Ще по Україні ходить слава п’яна,
Вже по Україні точиться борня:
– Продамо жупана – купимо гетмана,
Бо свого в державі мудрого нема!

Гей ми – українці, – розбрату по вінця
В чаші нам налито – так ще не було!!!
– Що, як без Гетмана? – Купимо «нагана»! –
Підем захищати всяк своє село!

*** 1998…
(До тих, хто продає і голос свій, і совість; …і собі, підсобнику
фальсифікаторів… раз прогнувся, а сорому пекучого – на сім років…)
«Як ми легко душі продаємо, –
А ГЕНДЛЮЄМ НЕ СВОЇМ, А БОЖИМ!!» М.
По-злодійськи нічка промайнула…
Сич – зло-вісти птах – махнув крилом.
Доля вкотре серце обманула,
Хвойдою моргнувши за вікном.

Вже коли відпив сповна зневіри,
«Не страшні сума і ні тюрма»?
– Не шукай рабу якоїсь міри:
Вартий кожен віл свого ярма!

Лиш за шеляг! – ніч брела холодна.
То й ціна їй! – ніде правди діти, –
Ніч-повія, хтива, ніч-безодня,
Вдома краще вже було сидіти:

Ти гадав, що свій «бюджет» поповниш,
І купився на брехню-приманку,
Ти не тіло – душу свою горбиш,
Як собі ти в очі глянеш зранку!?

Ти ж не мусиш просто споглядати
В очі фальші, і брехні, і зради,
І тягти ярмо до тої дати,
Що залишить цвинтар лиш позаду…

Зоставайся зовсім без любови,
Якщо ти з одвічними рабами,
Йди, годуй лихі чужі корови,
Що припнуті цепом біля брами.

Он Лукавий хрест кладе на себе.
Не купись! Згадай-но ти про Юду:
Тридцять срібняків за совість в тебе,

Тільки фініш, фініш яким буде?!!!

З голубим тавром здіймуть злий шерех,
Та ще маєш до світанку миті…
– Не залиш неспитим долі келих,
Якщо хочеш вільним в світі жити!

Знаю, гірко, – та допий до денця,
Не гендлюй: за душу – мідний гріш!
Не заколиши брехнею серця:
«Совість не заріже, то ж – не ніж?..»
– Виберем кого ми, Україно?
…Та й чого ми варті, моя Нене?!..
(найпекучіша іронія долі: раби і «вибори»!.. — раби вибору не мають…)

до ТРЬОХ «ГЕТМАНІВ»
«Где два хохла – там три гетмана»
(насмішка московита над українською чванливістю)
Довічно ця насмішка не зів’яне,
Якщо хохол з кацапом наодинці,
Москвин кепкує: – «Где два украинца
Там непременно будет… три гетмана!».
Отож і ви, фальшиві демократи,
Вас підмиває заздрість грізна,
Коли одного десь піднесла хвиля –
Аж двоє вас на голову полізло
Йому, нещасному; та «нашим» – наплювати!
На це ще й інша приповідка є:
«Коли коню кує коваль копито,
То й рак свою клешню сує… »
(Всім хочеться дістатись до корита!)
– На вас усіх бандвлада наплює,
Як демократів карта буде бита!
Від глупоти он брата брат клює, –
Не буде з вами Україна вільна, сита!
Тож схаменіться, душі захмелілі,
Хто з вас боротись буде з крадуністами,
Чи ви в спільноті з неокомуністами,
Пов’язані хвостами в чорнім ділі?
Ніщо не вчить вас Істини й Довіри:
Ні помилки чужі, ні болі власні,
Пашить амбітність зверхности сучасна.
Чи вам кортить до рук прибрать «Міжгір’я»,
Або маєток десь у «забугір’ї»?
(Видно, писки покрились жирним пір’ям!)
А чи прилипнуть хочеться до збіжжя,
Що з України возять он «горили» –
За діток-внуків власних добре дбають!
В вас «демократа» й крихітки не бачу,
Бо плач народу – то для вас смішинка.
(Ковбас вам принесе для передачі,
(якщо не зрадить!) ваша власна жінка.
О! До коханки ще, як комуненки, побіжіте!
А що тут?! Всі «вельможні» так ось роблять!
– О Боже, Боже, де ж їх сором бродить?!)
Молю вас, схаменіться ради Бога,
Залиште ви амбіції в цей час!
Вся Україна дивиться на вас:
Із трьох гетманів залишіть одного –
І до борні покличете всіх нас!

СТАРА КОЛОДА КАРТ. до дебатів у Верховній зРаді…
(майже байка)
Одна і та ж стара колода карт,
Та всяк її по-своєму тасує,
Тим більш тепер, дух виборів хто чує,
Тасує так, – як шкіру дерти варт;
В колоді він козирний, тож – «банкує»!
Усі «тузи» відомі й «королі»,
І «менші» поглядають у нестямі,
(Їх від «козирних» трішки відтягли,
Та хочеться їм бути між «тузами» й «королями»…)
Міркуємо: кого ж тепер «на гору?»
Цей був «козирний тузик» взагалі,
Цей – «королем козирним» позавчора,
А цей сьогодні «туз», хоч злодій,
І знахабнілий на чужій землі…
Двояться лиця, «масті» – теж…
Кого ж із них козирним обереш?

Кому тепер «вмастить»? – Та тут пітьма ночує…
Між них і ті, ХТО України голосу не чує…
О, «мудреці» з колоди рятівної,
Тасуйте пам'ять, киньте очі поряд!
Дослухайтеся: що в «низах» говорять? –
Та без отих, «найменших», взагалі
Вас не обрали б в «королі»!
А ті «тузи», що вже давно в «одбої»?
– Вони «низи» і досі гарно «доять»!
Чи ви не бачите тих королівських замків,
Що їх звели, допоки ротом плямкав
Один з «тузів», що, буцімто, з народом?
Чи й інший «туз» – такої ж масті,
Котрий умів у нас добряче красти
З зятьком своїм – Вкраїни меценатом…
(Кажуть –’’палац’’, а він: ’’Та ні– хатинка!’’
Кому потрібна ось така «розминка»?!
А той втіка за море, підсакав штанці,
Загрібши наші гроші з гаманців…)
Нам не колода карт, не партії «колод» –
Одне потрібно, щоби жив народ!
Та навести порядок у дворі,
Щоб воскресала Ненька-Україна!
Шукаймо всі достойного їй Сина,
А чи Доньку!
Та не з хапуг – нікчемних тих заброд!
Відкиньмо чвари, скиньмо ятері,
Та оберемо Даму в Козирні,
Не з крапленої їхньої колоди!
За вас не буде соромно мені,
Й проститься вам, якщо сини
ви свойого народу!

«ОБ’ЄДНАННЯ»…ні, не сарказм, а гірка вельми правда…
(Так то Істина?: «Я прийшов, щоб роз’єднати…»)
Не треба бути провидцем чи апостолом:
Нам розбрат охрещено Стражденним віками.
Демократи і патріоти лише перед розстрілом
Об’єднуються… міцно… біля ями!
До того їх губить олжа недовіри
В спотворених потугах ложнобратства,
Не відають, нікчемні, глупству міри…
І що ганьба їм, що їм – святотатство?!
Піддакують гнобителям-невігласам,
Хулителям священного герба.
Засліплені, жадають «компромісами»
Спасти і шкіру, і свого горба
Від шляху хресного, хреста і від голгофи,
Не хочуть прадідів завіту чути,
а ні трохи.
(І Син не чує. Мови, що – не знає?..
А ми товчемо лоба до кровиці.
І що ж? – коли Стражденний відвертає
Усі молитви… може, з нас глумиться:
«Ви – пси; а я зійшов сюди
Ради синів із Юдиного дому…»?!)
Та час настав осмислить по-другому,
Знайти у єдності, в любові сенс життя,
І сподівання Пращурів побачити у цьому:
Разом з колін піднятися, небоже,
Та брату брата обійняти – вельми гоже! –
І воскресити в душах майбуття!
… Листівки і плакати – цілі простині,
Одна одну – «переплюють програми»!
Демократи об’єднуються
лише перед
розстрілом,
коли їх лукаві
ставлять до ями!..


Нове прочитання АНТИЧНОСТИ

дві БОГИНІ. (не піддаймося!)
(до поколінь ХХ і ХХІ-го ст. )
З’явилася зранку до мене Нірвана,
Сказала: «Цей край утопа у брехні.
Ти сам зрозумієш, коли будеш гнаний,
Та все промайне, як страхіття у сні.»
Коли брехачі мене брали у «прийми»,
Прийшла Ахімса – на побачення теж,
Сказала своє: «Не протився, бо – вмреш…
Це зло тебе смертно хапає в обійми…»
І я підкорився останній богині,
Хоч знав, що то зле – «не противитись злу»!
Отак і пливу. Свої весла відкинув.
(Та в серці ще маю ту віру малу!)
Нірвана, Нірвана, богиня Прозріння,
Просвітлення Часу; крізь темну імлу,
Богине, веди молоде покоління!
…А в нас – Ахімса. Непротивлення Злу…

кавардак НА ОЛІМПІ
«Ви – боги»! псалом 82.6 (Хто – боги??)
(Майже жарт… та занадто суму)
В яку ж це прірву котиться Земля?!
Усесвіт розкарновано на зони!
Сам Зевс продав Тельця, ніби теля,
Юноні за пляшчину самогону.
Там Гончі Пси гарчать – не здоженуть
Злодіїв, що богів пообкрадали.
– В них «цупили» такі ж самі боги,
Лиш бороди капроном прикривали.
Такий в Олімпі стався кавардак:
Сусід сусідові показує кастета
Та все погрожує… – От вам і переляк!
Бог бога в фейсу б`є, сумна у тім прикмета!..
Отак і бавляться боги у піддавки,
Як і колись, ще при живім Енеї.

Услід богам скубуться й мужики
За чужі гроші, за чужі ідеї…
Куди насправді котимося ми,
Самі себе так дурячи відверто?!
– Нажаль, нема Всесвітньої тюрми,
Куди б «богів» і всіх «вождів» заперти!

про ДІОГЕНА (і ще про дещо..)

Підвівся Діоген з простого ліжка,
Що було у його старій діжі:
– Доладна – каже – ця «однокімнатна» діжка,
І сон у ній міцний, і дивні «вітражі».
Аж гульк – з-за рогу знатні перехожі,
Напевне, з ярмарку, якісь багатії;
Він розстелив дірявеньку рогожу,
Латки в хламиді зашива своїй.
– Учителю, – як підійшли, спитали, –
Ось маєш славу мудреця ти і заслуги,
Рознеслися вони вже по світах.
Для чого ж у діжі оцій потуги,
І на тобі хламида вся в латках?
– Не перші ви питаєте про це,
Тому я відповім цілком відверто:
Я так живу, щоб легше було вмерти
І не боятися, що хтось моє «цапне».
Коли я житиму, як ви, багатії, або «мудріше»,
То, як і ви, не спатиму вночі.
Коли ж в майбутньому
Вам доведеться жити гірше:
Багатства відкрадуть, чинів лишать,
І лизоблюдства, й сучости позбавлять, –
Як тяжко буде вам!
А що мені? –
Найгіршого для мене
вже не буде, аніж є!
У цім моя «метода», сенс у цім свій є…
За це і пам’ятатимуть в майбутнії віки
І діжку діогенову, і мудрість!

А тих, що родяться від вас, – не вдовольнить
Ні мідь, ні золото, ані небес зірки…
Так, прахом стане все:
і трон, і злото, й слава,
От тільки пам’ять – має всяк свою.
А я –
Із чим прийшов у світ, із тим – і піду:
Любив життя, і мудрість осягнув,
Спокійно жив, бо мав одну хламиду,
Хоч і полатану, і діжку затісну;
але «для щастя – як же мало треба,
а те, що мав, – не забереш на небо»!

ПРОКРУСТОВЕ ЛОЖЕ
(віки змінюються – і ніщо не міняється…)
Всім відомий Прокруст –
пригадаєш із млостю! –
Запрошує чемно, частує гарненько,
А потім вже й постіль постеле для гостя,
Щоб ліжко було і м’яке, і тепленьке.
(А ліжко – те саме! –
«Прокрустове ложе…»
Та вам відмовлятись від нього –
не гоже!)
Якщо завітав вельми хлопець великий,
В «стандарт» не вкладається постать жива –
(не вляжуться ноги, або голова),
То – помах меча, щось одне – відсікає,
Й людина якраз в тому ліжку лягає!
В Прокрустовім ложі немає мороки,
Усе розраховано: щоб не надуло,
Запросять під ковдру, підгорнуть під боки,
Щоб ви не замерзли і мулько не було,
«Добраніч» вам скажуть, щоб вам відпочити.
Та з того ще дуже зарано радіти!..
– Прокрустові довго в історії жити!
*
… Є цілі країни, імперії навіть,
Де ложе Прокрустове віддано славлять!

Суди, конституції, всякі закони
Під ложе Прокруста відмінно підгонять:
Що більше «стандарту» – оте відсікають,
Що менше – без сумніву – те «дотягають»:
За шию, за ноги, петлею, і – в зашморг!
І крутять «закрутку» – витягують зріст –
(В цій справі вже дехто набув собі хист…)
А то вже дрібниця, як декого в морг.
А потім відправлять – на мило окіст:
«За страту – податок! Тож сплачуйте борг!»
І є в тих країнах мужі-людолови
Пострижені гарно, і бритоголові,
Готові за вами дивитись недремно
(За ваш же рахунок! – О, ні, не даремно!):
«Підгонка, зачистка, підсушка… – тюрма…».
В Прокрустовім ложі –
Вітчизна німа!
– Яке для нас щастя, що це не у нас!
Бо в нас і легенд тих не вчили якраз…


АМУРСЬКИЙ ЗОШИТ
«Не ямбом, ні, не тільки вічним ямбом…»
(Амурлаг; ескізи 1947 –1953р.р., ст. Хурмулі, ДБЗ 2)

на спразі пам’яті: БЛОКНОТ
«Ну що б, здавалося, слова…» Т.Шевченко
Кишеньковий блокнот – це папір рудуватий,
З етикеток від толі, з мішків амоналу.
По рядочку, по два – у таємні аннали
Для майбутнього шкрябає цвях кострубато.
Як будемо живі, в пам’ять нам це підкаже,
Занотована частка – то буде основа.
Хай тримає папір гніт болючого слова,
Пережите в неволі – глибоко заляже…
Чорну нитку життя хто відбілить слізьми?!
Не забудуться місце, імення і дати;
«Колосочники», мудрі селяни, солдати,

Ви ж невинні страждальці – кого не візьми!
Вже від перших сторінок – то спрага душі –
Про пекельне життя сповістити спішить…

на вульгарності правди: ДЕНЬ АРЕШТУ
«…Небесний царю! Суд твій всує,
І всує царствіє твоє»? Т. Шевченко
А в день арешту, сонячно-примарний,
Зірвалась раптом буря над тюрмою.
– Трощити заповзялась беззаконня?
Двигтіли стіни злої буцегарні.
Спішиш ти покарати всю жорстокість
Несправедливого, ганебного арешту?
За діток помста, що цю кришу рвеш ти?
– Спотворених мізків прокуратурі вже не збочиш!!!
Безбожники лихі не йняли тому віри,
Що Бог Вітрів хлоп’ят охороня:
У голод хижий – в чім же їх вина?!
(На ранок в «суддів» пооббльовані мундири…)
Тож ми терпляче ложний «строк» відбудем,
А лихомножних, Боже, – всіх до Суду!

на крові-надії: ДОЛІ ІНТЕРВАЛИ
«… але не каюсь» Т.Шевченко
На кожній Долі – пам’яті печаті…
Лунають постріли на Йоськових Могилах,
Хоч знов «обух стали», хапайсь за вила!
– Та вже до мертвих нам не докричатись…
Лихої долі смертні інтервали,
Криваво-бурі, скорбутом ятряться.
Давнішні рани от-от відродяться…
Болять – з часу, як юність обікрали.
Записую рядки – і чую стогін…
І з Вами у розмові признаюсь:
Стерплю наругу, виживу у «зоні»,
Де ЗЛОМ караюсь, – кров’ю в тім клянусь:

Як Ви, мій Батьку, крадькома віршую
І вже до скону – ні! – не відречусь!

і знову на крові: КРАПКИ І РИСКИ…
«…розлили з ріку крові…» Т.Шевченко
Крапки і риски – гаптування кров’ю… –
Лягають на зіжмаканий папір
Так закодовано: тюремний пекло-вир
Обплутаний зневірою, злослов’ям…
Душа невинна; та «нашийник» – «здуру!» –
Стискає міцно табірна олжа.
За вільнодумство – втрапиш під ножа,
І закопають поспіхом за муром.
Або «оговтають» безвинного, потворно,
Щоби підвестися ніяк не зміг,
Зіб’ють – ударом в зуби, навідліг!
І заштовхають під в’язничні жорна…
Озлоба чорна і вночі не спить.
А їй все крові: пить би… пить… і пить…

на одвічному, юначому: БЕРІЗКАМ
«Так и хочется к телу прижать
Обнаженные груди берёз». С.Єсенін
Як Єсенін, цілую я віти берези
І розчісую – подумки – коси модрині…
Тут нам легше любов виявляти щоднини
До дерев, щоб у горі лишатись тверезим.
Але як підійдеш до незрушних дерев,
Щоб душі почуття до них висловить щиро?
Довкруж – зона страшна, охорона – не в міру,
Ще й собаче виття на морозі, як рев
Прошпиговує скроні і душу юначу.
Ви пробачте, берізки, любов не помре!
Відросте ще у мене чорняве каре!

Голова б уціліла! (Ні, гордий – не плачу!)
А метафори й рими сонет «обкайловують»…
– Зачекайте, берізки мої неціловані!

на безсонні: ЯКЩО…

Якщо невільником впаду серед тайги
Від каторги, в болотах з комарами,
Ніхто не донесе мене до брами,
Щоб пов’язати бірку до ноги;
В моєму черепі, вже білому, можливо,
Зів’є кубельце ніжний бурундук,
Бо в цьому краї досить рідко крук
На голих ребрах каркне самотинно.
Хіба – блудливий – інколи ведмідь
Ревне ліниво в свою мідну пащу…
Життя у в’язнів тут-таки пропаще,
В краю зловонних і незвіданих боліт.
Недоля-злюка… Чом вона не спить?
Кріпись, душа… Тобі болить? А за що?..

на сподіванні: КРІПИСЬ, КОХАНА…

Ми по-сусідськи, мила, – у тайзі,
У мошкарі купаємось щоднини.
Чи створено цю землю для людини?
Чи був тут бог, хоч на одній нозі?!..
– Не був, не був! Я твердо вірю в це,
І янголи сюди не залітали!..
(Та як про це дізнавсь бандит той Сталін,
Щоб комарі обгризли нам лице?)
Ми кров’ю власною годуємо комах,
Щоб доросли до коршунів затятих.
Можливо, заклюють вони «вусатих»?..
А ми – як Прометеї в цих краях!
– Кріпись, кохана, в каторжній чужині!
Ще діждуться нас в милій Україні.

на сповіданні: ЛОВИТИ ДУМИ…
«не хлібом єдиним…» Біблія
Знов обміняю хліб я на папір,
Щоби ловити думи – диво-мир!
Така «лабораторія» у творчості моя:
Складаю все у думах, як в архіви,
Вслухаюся в сусіда по безсиллю,
Щоб в тому і ріднилася метафор-рим сім`я!..
А ще вдивляюся у дерева текстуру,
Дивуюся: як хвилі водограю!
І новий образ мою душу крає…
О, скільки сховано за ці в’язничні мури!
Сумні рядки влягаються на дошці,
На брус, чи на тонесеньку фінстружку,
(Ніби коса дівоча в завитушці).
– А думи – як Сповідання на Прощу.

Верхньобуреїнські замальовки
ДОЛЯ ПОЕТІВ
«Горька судьба поэтов всех времён:
Тяжеле всех судьба – казнить Россию»
В. Кюхельбеккер
Поетів Доля – в Злоби на ножах,
Гойдається в Неправди на прицілі:
Сатрапи завжди є в наклепницькому ділі,
Що «дєло» фабрикують – справжній жах!

По них поетів в тюрми
Кидали одвічно,
Морозом збиткували в Соловках,
І на колимських «золотих» снігах,
І в забайкальських штольнях,
Там, де відчай!!!

З далеких, ще рилєєвських часів
Поетів Доля так незахищенна,
Та Істина Поетів – незнищенна
І під кивком прокурених вусів!

Розкриється ганебности тюрма
Під воскресіння молодого сплеску,
В Народі Пам’ять Істинна воскресне –
Згадають Чесномислі Імена!
Станція Хурмулі, ДБЗ-2

ХОЛОДНА ЗЛИВА
«С бритой головою, в форме полосатой
коммунизм я строю ломом и лопатой»
О. Григор’єв
Осінній, із шпаркими щипаками
Над нами вкотре дощ у тумані,
Січе болюче, наче батогами!
І ноги в’язнуть у пливучому багні.
П’ємо з лиця оту сльозу, – що з неба,
Що розмиває наш невільний труд.
Ми згодні подумки: «Так, дощ такий би треба,
Де не клянуть! А там, де його ждуть».
Гуркоче трасою грози глухе відлуння
В Капун-горі – лунка, як мінарет,
Повторює болюче і кощунно
Окрик гінця: «Дождя на трассе нет!»
Грозово котиться між сопок надлюдинне:
«К работе все! К работе приступить!..»
А в глибині душі – таке невинне:
«Господь нам шле святу сльозу відпить!»
Не видко нам, куди довбати ломом.
Брудна вода дорогу розмива.
А що чекає в таборі нас – «вдома»?..
«Душа, до вечора ти будеш ще жива?!»
Такі ось думи… хоч в біди в полоні –
Не скиглите. «У добрих хазяїв!..»
(Що гірш за тих, он хрюкають в загоні!)
Хіба собак ще пожаліють, бо – «свої»,
А про людей такого не помислять:
«Да нет дождя на трассе!..» От і квит!
І САМ начальник бризки в очі сипле,
Що відлітають з кованих копит…



«иной мерзавец тем и полезен для партии,
что он (настоящий) мерзавец»
Окрадена юність знічев’я
Ордою скажених хортів.
Орудує лєнінське плем’я –
Мерзотників злих і катів.
Закручено нерви дротами,
Колючка крізь мозок гуде,
Гримлять вудила. І над нами
Смерть-віхола хижо мете!..
Мовчазних ще держить імперія:
Заціпила пострілом звук
Від «батька» лжемудрого й Берії, –
Багнетом збиткується крук…
Крізь сльози, сирітство і постріли –
До «світлого» МОР-майбуття…
Співаєм кривавим «апостолам-
месіям» – за вбите життя!..
І довго ще так сталінітимем,
до цвинтарної тісноти,
на волю вовками ще витимем
крізь каторжний гніт і дроти?!..
Амурлаг, 1949…

КОЛИ ВИЖИВУ, ТО ПРИВЕДУ ДО КАЛИНИ НАДІЮ…

Я кохання своє заховаю у трави осінні,
обгорну, збережу до тієї терпкої весни!
А скалічена доля – спотворена… винна-невинна…
хай воскресне і згасне в мережанім спогаді-сні.
А над снами кохання вітри, наче тать, загуляють,
загудуть, заревуть, ніби звір в передсмертнім жаху!
Тільки дні ті забуті, на лихо, завія вертає,
не міраж, не мару на безмежнім Чумацькім Шляху…
Ще тобі розгорну я ту постіль, таку духмянисту,
коли сонце весни залоскоче-обніме теплом,

І розквітне калина, і сад весь одягнеться в чисте,
буде юнь і кохання, і в храмах – Надії Псалом!
Буду жить! І надію свою приведу до калини,
щоб купалася в цвіті – в простій, у цій щирій красі,
щоби квітла-жила моя Вічна, Свята Україна,
і з Доріг повернулись додому Сини Її всі!

ПЕРЕД ЗАМЕТІЛЛЮ (забайкальське)
«…яка ж краса! Ось тільки б не Неволя!» М.
Лиже лід залізо полозків,
Підтюпцем несе санки Саврасій.
Кришталевих торосів разки
Ріжуть очі на льодовій трасі.
А тайга здригається, як лань,
Струшує із хвої срібла іній.
Острів з диво-рьолками Кадань.
(Я в неволі тут… і в чому ж винен?!.)
Нагромадив сіна на санки,
«Байстрюка» затяг на його «плечі»,
І в зворотній шлях, де рибалки, –
Щуку мерзлу випросить на вечір.
Завтра зло завіє заметіль.
Коні в стайнях ситно січуть сіно.
– Знов вночі насниться Березіль,
І як Рай – Вишнева Україна…
о.Кадань,1952

НА КАПУН-ГОРІ (поворотнє…)

У верхів’ї вітер-витвір
Розмальовує синь неба,
Злий чаклун; як лезом бритви
Крає хмари у озлобі!
– Мабуть, є в тому потреба?..
Гуготять долини дикі,
З тріском падають модрини;
Край далекий, край столикий,
Крильми-гіллям батька-Кедра
Розфарбовує півнеба.

Зачарований вітрами
На узвозі днів і снів
Придивляюсь, як під нами
Грає пензлем лісу гнів.

З-ЗА ДРОТУ…
«Что приговор гласит? Какое зло
Ещё желало бы со мной знакомства?»
В.Шекспір
Юні мрії мої! Вилітайте з-за дроту,
Щоб носитись птахами в просторах буремних.
Ми кайлуємо щиро – «по нормах» тюремних –
Свою юність святу, до двадцятого поту.
Прилітають рядки і сідають в катрени
Над квадратами зла гостроколів тирана,
Та шикуються в клин (лиш би гоїлись рани!),
Щоб сполохати дзвін і збудити сирени…
Лиховісні роки у двадцятім столітті
В душі битимуть дітям, гудітимуть сурмами!
Тут Вітчизна лиха, пересичена тюрмами!..
Прижилася брехня шкуродерів новітніх…
Доля трьох поколінь так безвинно розтрощена,
Їм судилося спити пекельний бокал.
Сліз і крови нам стачить на новий Байкал…
Пісню-долю свою не доводжу до спрощення:
Мені ближче марсія, аніж мадригал.

На світанку; в замріях… із тайги

Мій друже оленю, мій вірний, легконогий!
Неси по снігових нас килимах
Додому, хай розвіються тривоги,
Доки не згасли вогники в хатах.
Спішиться олень в зимне надвечір’я,
У сніжинковий карнавал завій.
Там нас чекає милої подвір’я,

Духмяний чай і коровай смачний;
Остання мить! – завершена дорога,
Нас зустрічають в відблиску зорі.
Розітремо твої надійні ноги,
Відчуємо, що ми – богатирі!
Дам оленю сінця. …Тобі – палкий цілунок!
У новорічну ніч в обіймах ми!
Тепло Домівки – кращий подарунок
Після полону Злющої Зими!..
(1953. -64)

*** …долоні МАМИ. у думах-спогадах…

1.Крильми злітають думки-кришталі
і зблисне спомин, як іскра сталі.
Знов чую голос такий тендітний!..
Шепоче Мама:,, Навчись любити
життя і працю на ниві рідній’’.
Долоні в праці завди помітні,
шерхато-теплі, омиті літеплом,
на них мозолі бурштинно випуклі.

2.А Мама в долонях хліб до столу принесла.
Які ж руки її! Як пружні перевесла,
темножилі, згорьовані від праці до болю,
на долонях – мозолі, як зерна квасолі…
літа минають, сивіють скроні,
вже я вдивляюсь в свої долоні…
О, думи-мрії мої бездонні!..


ТАРАСОВІЙ ДУШІ
(надія–дума–сподівання)

« – Де ж ті люде, де ж ті добрі, Що серце збиралось З ними
жити, їх любити? Пропали, пропали!.. А що дальше
спіткається? Буде лихо, буде!..»
«І забудеться срамотня Давняя година, І оживе добра слава,
Слава України!..»
«… а до того Я не знаю Бога!.. » Т.Шевченко



Душа Пророка над Вкраїною
І досі, зболена, літа…
За що ж ми долю кличем винною?
– «Он брата брат штовхає на хреста»!
І ким цій Долі так наврочено:
«Братерством-сестринством»? ще чужобогом?..
– Не піддається на скорочення
Сумна і Каторжна Дорога!!!
Вже триста літ Надія з Долею
В кайданах, босі, мов ті сироти,
І мариться їм Щастя з Волею, –
Та як з «братерства» цього вирости?!
Борсаємось в багні-брехні.
Хоча скандуєм: «Всі ми рівні!»,
Самі лиш рівно ходимо в ярмі,
Чи грек з Донбасу,
Чи мадьяр карпатський…
*
«од козацтва, од гетьманства високі могили –
більш нічого не осталось…»
Озвись, озвись, Душе Тараса,
Бо як же бути нам, безсилим?!
Над нами «чинять викрутаси»,
Вимотують останні жили…
Звелися доблесні гетмани,
Переродились на манкуртів…

Рабів обкурюють дурманом,
Мізки «запудрюють» злі урки…
Ти ж Її вольной мріяв бачить,
Свою оспівану Вкраїну!..
– Не скоро меч за зло «віддячить»:
Раби – безмовні… на колінах…
*
«…поганці погані!
Що розлили з річку крові та в Сибір загнали!»
О православний рід лукавий!
То де, кому було видіння:
«…І так Він полюбив цей світ,
Що Сина видав на поталу»?
– Не нашим діткам на спасіння!!..
Ви триста років збиткували,
«Брати-слов’яни», душогуби,
Що заманили всіх в облуду,
Самих себе до псів зрівняли,
В тартарську нечисть проросли!
Нас, вольних, в рабство затягли
Й мільйони вже в могили вклали!
У тебе, рідна Україно:
Тремтиш, як в полі кураїна, –
Ген, вітер хмароньку жене
У Моксель-край; ця – не мине,
Рвоне тебе з твого коріння і по сибірах понесе!!!
*
«поховали дітей наших і нас роздирають…»
… А ми, окрадену її
Тим людомором, до могили
У тридцять третім положили,
В газетку вгорнену, в коритці…
Без хрестика похоронили
Поживу ГОЛОДУ – дитя

На пресвяте ім’я – Марія!..
(Знов – найдорожче!.. – власні крила!..)
Лиш подумки проговорили:
«Хай буде пухом їй земля»…
Бо плакати нам – ні-ні, зась!
Адже царює Жовтий Князь…
Молитву ту почують «люди»,
То вже не знати, що нам буде!
Замри… затисни, серце, глас,
А то скінчиться – Соловками…
Поміж землею й небесами
Скоро витатимемо самі,
Тоді й поплачемо в тім сні.
А поки чашу цю не спили,
Спочинь без нас – у теплій(! )… ямі…
*
«за що ми голови складали – в оці могили?..»
…Ота печаль моя нестерпна:
Людині розкололи серце,
Малій людині – ще дитяті…
В його біленькій старій хаті
Печаль: п’ятьох! – як п’ятирицю –
Мати на цвинтарі, в коритцях
В роки голодні поховала!..
Усе життя відпрацювала,
Та діточок не вберегла –
Недоля гірка доконала
І – голод… голод!!! – Не змогла!..
Й сама голодна відійшла
Вже в недалекім, сорок сьомім!..
Найменшого лишила вдома,
Але біда й його знайшла,
Все через нелюдство і злобу…
Чи є ще хижий звір, ніж люди?!
Подивимось: чи те ще буде!
«…неначе люди подуріли, німі…»
Такі пекельні в нас роки:
З села померло дві третини,

А хто лишився – щавель ссе
Та добува собі коріння
І ховрахів в полях «пасе»…
– За що ти, Боже, покарав так?!
Чи мало крови та кісток,
Як жертву, в землю цю поклали?!
Так ні! Наслав Ти нам ще кари:
«большевиків», колимські нари,
Сімнадцятий…та тридцять сьомий…
Ті війни, голод… людомори!..
«І звинуватили у всьому»,
Забрали мудрих і відомих
Дітей твоїх… кого до МУРу,
Чи до холодного Амуру,
(До скелі… ніби прометеїв…
Смоленим зашморгом – до реї!)
У кайдани взяли, заблуди,
Й сичать: «Із кожним оте буде»!
Такі, бач, «світлі» в нас ідеї,
За них і розпинають нас:
З «інакодумаючим злом»
Метуть кривавим помелом,
Багнетом штрикають у спини,
Щоб не ошкіривсь, ненароком,
І не зломив міцне ярмо;
Колючим дротом затягли,
Щоб сонця зріти не могли
Та волі каторжно благали
У них!.. (Від бога ж відреклись,
З церков красу всю поздирали,
Ще тундру кісточками вслали…
«Слов’янин» брату – гірш хазара!..
– Краще б татари завелись!!!)
Таке, Тарасе, тут ,, життя’’:
«На кутніх – зтовчена кутя!..»
*
«дурні та гордії ми люди…»
«Хвала і слава!.. вождь народів!..» –
Несеться з від усіх країв,

А із небес – і місяць вроду
Кудись сховав від шахраїв!
Сплюндровують і ніч, і день, –
О, безнадія всіх сподівань!..
– То де ж ти, де ж ти, Прометеє?!
Куди Душа твоя злетіла?..
Голосить Доля хижим звіром!
Хто верне спалені їй крила
Та замордованих дітей?
Не зрине усмішка з очей…»
Питаюся: « Де ж були ви,
Самі ви – майбуття оракули?!»
Речуть: «Та ось,
в куточку плакали,
Й мовчали, закусивши губи.
(Хто ж поспішає сам на згубу?!)
Та працювали…» – «Працелюби»!!!
Доки прочахнеться облуда
Собі тихенько мудрували:
«От-от ця чаша нас мине!..»
– Хай вітер від Дніпра війне
І аж до Полюсу очистить!
Вкраїно, Матінко моя!..
Ти запитаєш, де був я?
– В краях злиденних, многотрудних…
«Давали всім»! – й мені дали
Тринадцять років «перековки»,
Та в тім провина не моя…
*
«хохли, підстилки, грязь Москви…»
Ще ходять в Каїна на службі
Наші, Тарасе, землячки!
Забули братство навіки,
Хоча волають: «Ми – за дружбу!»,
А творять, кляті, навпаки!
Їм МОКСЕЛЬ сипле все зірками,
І манну, і добра іскрінь,

Тому й луна під небесами:
«Хвала вождю!.. Цвірінь, цвірінь…»
Їм би грузить бездонне, р’яне
Їх ненаситне нутро-дно!..
Земля засіялась бур’яном, –
Йому, як бачиш, все одно
Смертельна біль твоя і рана!
Моя вишнева Україно!
Дітьми порубана калина
В тобі боліла… й знов болить!..
– А як же в світі далі жить,
Коли СВОЇ ж хребти ламали,
(Себе в холуйство продавали!),
І над Тобою збиткували?!
Як від продажних відхреститись?
Чим від Зла-Суду відкупитись?
Жить – чи вмирати?.. чи тужить?..
Топтали мову многоцвітну,
Братів у ярма запрягали
І пам’ять, ПАМ’ЯТЬ убивали!!!
Самі – в НЕДОЛІ, а глумились,
Та … … …
Духмяне соняха тужіння,
Полів розлогих колосіння
Від долі злої не спасало…
Якими ще слізьми оплакать?!..
Сирітська доленька вінчала,
В кайдани, в ярма наряджала,
Вколисана Дніпром правічним,
Окроплена незлою кров’ю
Від Дону славного до Сяну…
– Оце, хоч тут тебе спом’яну!
А ти поспи, моя ти Ненько,
Хай раєм манить, тішить снами,
Доки насниться хто з Гетманів,
Чи Наливайко молоденький?
Чи Гонта, Залізняк, Сірко?..
*

*
«наробив ти, Христе, лиха,
а переіначив людей божих…»
Де ти ходиш, Тарасова Доле,
Де літає Душа Твоя?..
Повертайся до нашого Поля:
Знов гоніння – злих літ течія!
Викорчовують села прадавні,
Велемудрих женуть до тюрми…
Тут слізьми заливаються плавні…
То не діти твої – ЗЛА сини!
Від Лукавого глумляться «владні»
Над правічним корінням Твоїм!
(над своїм, Батьку мій, над своїм!!)
Україну сплюндровують зрадні –
Прамонгольсько-москвинські мутанти,
З ними й наші – в холуйстві «таланти»!..
Калинову впрягають в «двомовність»,
Накидають на шию зашморг
Із брехні і безволля… Де ж гордість!?
Ще живими штовхають у морг…
Може, новий утнуть?» – Знову торг…
*
«мій боже милий, знову лихо…»
Лети-вертайсь, Душе Пророка,
До України, придивись:
Зникає люд наш; «ненароком»
Житті штовхаються в заміс
«Братерства» й крові, «раю» й пекла,
Сирітських сліз, вдовиних сліз;
Синівську гідність, власний сором –
Перемісили все навскіс!
Не видно мальви біля двору,
Та колисанок оберіг,
Та задротовано поріг,
Щоб діти роду не впізнали!!!
Продажність виповзла з доріг,
Що ми собі накайлували;
Та душі гнуть в бараній ріг!

Від свого роду відхрестились,
Над Родом-Пам’яттю глумились!
Хатини білі – геть красу! –
Скрізь злобою зачорнували,
Та тюрми, тюрми будували!..
Чом не люциферські часи? –
Тіла невинних білувались!
*
«степи мої запродані жидові, німоті…»
Ось гинеш, Ненько, ти невинно!..
В помоскалічених сувоях
Моя окрадена Вкраїна.
Хто над тобою оте скоїв?!
– Безпам’ятство та безголов’я!..
Вітри рознесли думи-крила…
Жила правічним, нерозмінно
Любов до волі ти ростила,
В богів ти милості просила,
Плекала золото хлібів.
– Хто ж прокляття наслав тобі?
Чом шлях в століттях твій – кривавий?
Чому так мало панували
Із шаблями сини твої?..
Прадерева твого коріння,
Степи, могили недотлінні
І Правду зайди розікрали…
Тепер вже велич, честь і славу
Не відродить… – До воскресіння?..
*
«кажуть люди, що суд буде! А Суду не буде…»
Прилинь, прилинь, Душе Тараса,
Дажбогові замовим слово,
Та скинем пута нелюбови…
От скиглим, стогнем без пуття
Тут без могил… без вороття…
Мовчазно, при лихій годині –
По батькові… і по дитині;
А там… – заступництва не бачить
Ні та вдова, ні сирота –

В сльозах купаємось щоднини!
Сибір!.. – прокляття України…
Що ж хресна віра не спасала?!
Чиє потрібно ще життя
І кров чия, щоб змить провини,
Щоб гніву не злилася чаша?
Чом марнії пожертви наші?..
В безмов’ї Датель наш(?) Буття…
*
«язви язик мій за хули, – та язви мира ізціли…!»
О люде, люде, боле мій!
Яким ти робишся жорстоким…
Глумиться світ цій глупині:
Чому сковзаєшся в болото,
Як смерд, як раб?! Скажи мені!..
Як та повія, норовиш ти
Панам новітнім догодити:
Велять «Трощи!» – і ти ламаєш,
«Будуй!» – і нові воздвигаєш:
Хрестів наставили по селах,
На перехрестях, на горбах –
Хрести на Долю і на Волю,
На Слово – хрест, і на Талан…
Вся Україна вже в хрестах!..
Ці древні шибениці…– жах!
О, де ти, де ж ти, наша Доле!..
Це чужовір’я душу коле:
Чому ж з хрестами – так криваво?
Чом сотні літ – одна знеслава?
Чом душу з нас з хрестом тягли?!..
Та ж тисячі років другії
Були боги – і ми жили!
А Цей – Безмовний… Без’язикий..?
Бог іудейський, бог Трьохликий…
«…чому не йде Апостол правди і науки?!.»
Відкрийсь, відкрийсь, Душе Тараса,

Над світом і навчи онуків,
Яка у Мові цій окраса,
У Славі – мудрости наука
І Пам’ять – гідности прикраса;
В Твоїй науці – нам спасіння!
Після Червоної Облуди,
Здавалося б, воскреснем ми!
Але правителі Тюрми
Лукаві, вправно забрехались,
Накинули зашморг покори
На люд, що в рабській глупині,
Таки Непомнящих зростили,
Отих, Іванів!..
І всім! – прозріння, Мудрий Отче,
Пророк сподівань і борні,
Воскреснути Вкраїна хоче,
Щоб не палати їй в вогні
І злоби, чвар, і міжусобиць,
Не потонути б їй в крові,
Бо хтось чекає нас, як здобич,
Допоки ми раби живі:
Сибір безкраїй та безлюдний!..
*
«в сім’ї вольній, новій…»
Озвись, озвись, Душе Тараса,
До кожного – хто ще живе!
В твоїй Вкраїночці-окрасі
Хай Сонце Мудрости встає,
Та Сонце Щастя, Сонце Долі!
Нам би проснулись, хоч поволі…
Признайся люду: де ж Ти є?..
Коли ж розправимо горби??
«Прозріте, люди, день настав!» (Т.Ш.)
(1964-1988. 2003)

Вогненний Опал… (1929-2003)
«Думав, доля зустрінеться – спіткалося горе»
Т. Шевченко
1.
Народжений під шал гучних овацій
(Про створення колгоспу були збори),
Бабуся сповістила з коридору:
«Родився син! Лобастий. Як Горацій!»
З останнім вона все ж «переборщила»,
Бо таки була фантазерка немала!
Казали люди: ,, у «сорочечці» була
Тринадцята дитина, а при силі’’;
Під завиття гучних снопов’язалок,
Під скиртами жниварської пори,
У рокоті артільних тракторів
Його дитинство самоколисалось;
Та ще попереду чекали екзекуції
Сім’ю селян, причетних революції!..
2.
В сім’ї селян, причетних революції,
Жили турботами народу й України,
Колгоспи будували на руїнах,
Громадою вивчали «конституцію».
На «святі», у двадцяті роковини
Вірші селянам прочитав з трибуни –
Пронесли на руках над мітингом мужчини
Під оплески колгоспної родини.
Невдовзі школа, клопоти малечі;
За три версти, в дощі і сніговії,
Крізь заздрощі і наклепів сувії,
Гарапника шмагання через плечі…
Через новітнє пекло інквізиції,
«Відчувши» суть «нової конституції»…
3.
Ввібравши суть «нової конституції»,
Дитячим розумом вже «схвачено» багато…

Зростала воля, у розмовах з братом,
З живої істини – не з «Правди» куцої…
** – Війна!.. безжально втоптано поліття,
Весь світ хлоп’ячий вихорем розчахнуто!
…Спливає «пліснява», облудою затягнута –
Розкрились виродки брудного розмаїття…
Щоби фашистські розвінчать «нові порядки»,
Лягли під ножиці газетні заголовки:
У текст ворожої об’яви вклеїв ловко
Так, ризикуючи своєю головою.
«Дитячі» витівки? Та як про це дізнавсь він?
«З класичних праць і прокламацій».
4.
З класичних праць і прокламацій
Вичитували юні на горищі:
Від чого війни? Хто такі фашисти,
Засліплені у сонмі лжеовацій?
Проходили небачені «семестри»;
По часі лиш, осмисливши розкуто,
Росла потреба рвати й ,, красні пута”.
…Ще ті слова із «Правди»: «Братья мои, сестры!»
При каганці корпіти довго довелося:
Робив печатку із старезної калоші
Бійцям, і карту саморобну дав при цьому.
Тринадцять літ… І він у комсомолі.
5.
Тринадцять літ – і він у комсомолі;
Лиш відкотилася війна за виднокіл,
В «артілі» дивній з діток і дідів
Полов він старанно ячмінне поле.
Зарослі ниви, зранені снарядами,
Орати б треба, та біда з «тяглом»…
Малих бичків навчав ходити під ярмом,
Бо он жінки, з коровами «запряжені»,

В сльозах заорюють осколки й бур’яни!!..
А де тих ярем по війні узяти?
– Ходімо, верби наші будемо пиляти,
З дідами витешемо «чаші» запашні;
Крізь гіркоту нестач і бідність, як коросту,
В чотирнадцять – він вже комсорг колгоспу.
6.
В чотирнадцять – він вже комсорг колгоспу,
Завклубом і чабан у водночас,
(Такого не зустрінете в наш час,
Це ж як полком командувать…Та зросту б!!.)
На кляте «зілля» переварюють буряк.
На зборах комсомольських вирішили так:
«До звіту всіх «спеців» зілляваріння!»
Правління в п’янці? То ж не зна район!
А посівну потрібно розгортати!
Та що їм, крадіям і п’яницям проклятим?!
У них одна турбота – самогон…
Та комсомол в селі живе не «гостем»;
Боротись юним із лукавими непросто!
7.
Боротись юним з цим непотребом непросто;
А тут біда над полем нова – суховії,
І в бога, і в вітрів не вимолить надії!..
Овочі жухнуть, скручується просо.
Старі пішли в молитвах, з хоругвами
Дощу прохать… бабусі з дітлахами
З церковними, у шашелі, пожитками.
І чим же у державі будем жити ми?!
Правлінців, що втрачають честі міру,
Всіх п’яниць – агрономів, бригадирів…»
І цим на себе навели халепу!
Хтось заступивсь за ту лиху крамолу!
Був звинувачений комсорг на «фактах голих».
8.
Був звинувачений комсорг на «фактах голих»:
Ріднею старости, близькими поліцаїв,
Що клунок жита за обійстям приховали

Й дільничому ту лжу «за гріш продали»…
В той день отару пас; а потім – збори в клубі.
…А жито… та в колгоспі не збирали жита!!!
Та знаєм, що за правду завше чесних бито!
– Олжесудили – ще ж дитину! – злісно й грубо!
Не суд то був – комедія за Гоголем!..
Лжесвідки хто? – І «суд» те знає:
Хрещений батько злого поліцая
І ті, що прихвоснями в німців були.
…Вернеться Правда на його обійстя!
Та скільки років із брехнею битись!
9.
О, скільки років із брехнею битись!..
** …Та знов – в роботі! В кожнім колективі
Окрилений знанням, довірою активу,
У праці, в дружбі мріялося жити.
Пройшов науку гарну робітничу,
Коли відроджував зруйновані вокзали,
Заводи в Миколаєві, Донбасі; поважали
Жартівника за вдачу трудівничу.
Знов прийнято його до комсомолу;
На робітничій сцені виступав,
За честь і гідність в колективі дбав,
У дружбі бачив своє щастя й долю.
Така його снага душі зірчаста
Без мішури, чванливості, зазнайства.
10.
Без мішури, чванливості, зазнайства
Прийде на поміч, щоб закласти сад
І навесні обрізать виноград,
І поділитись досвідом, як майстер;
Ще допоможе збудувати дім,
І дах зведе на нім, надійну стріху,
В будинку гарну грубку складе він,
Веранду зробить – всім на втіху;
Ще – звихрено віршами його чуб!..
Скільки турбот лягло на юні плечі!
Із хати дідової – односельцям клуб,
Де ставив казки-п’єси для малечі;

Питали всі: «Сюжет цей звідки взявся?»
По селах вчив витоки краєзнавства.
11.
По селах вчив витоки краєзнавства,
З джерел душі… ще з істини отої,
Що пам’ять про минуле непокоїть, –
Щоб ЮНІ не впадали у незнайство!
У вільний від роботи час щороку
Із хати в хату, із села в село
Його нестримно в пошуки несло.
(Частенько мав від того він мороку:
З села – в село: збирав старовину;
Проблема немала на ті часи була,
Щоб чим добратися з далекого села.
Нікому це не ставиться в вину…)
Де ж віднайти вже зібраному місце?
«Музеєм» було все його обійстя.
12.
Музеєм стало все його обійстя:
Прадавні речі з сіл від Громоклії,
Бительні, жорна, рушників сувії…
Для експонатів не було вже в хаті місця.
В них – мудрість долі: сіряки і свити,
Вишиванки, і ткацтво різнобічне,
З степів – каміння скіфське, історичне,
Що очі пам'яті могло заворожити…
Багато чого треба відновити,
Реставрувати, чи зробити реконструкцію.
Через натхнення все, не по інструкції.
І давні речі стали «говорити»!
Ось перехрестя Долей – і Людини…
Воскрес жагою творчості. Крізь кпини…
13.
Так жив жагою творчості, крізь кпини,
Коли робив ту експозицію в музеї;
Доби замало. Одержимістю своєю
Макетував, реставрував картини;

Відстоював на всіх «фронтах і флангах»
Народний стиль, естетику оформлення,
Правдивість історичного відтворення –
По всіх «інстанціях, чинах і рангах».
** Що ж, декому й тепер іще «нейметься»
Вбачати в одержимих вік Опалих,
Безсрібреників – (до багатств невдалих) –
У Батьківщини, що до Правди рветься…
Хай чешуть язики!.. з брехні аж сині!
…Опалим непереливки й понині!
14.
Опалих переслідують ще й нині…
Це знають, хто причетний до історії,
Хто власну долю клав на цей жертовник.
Це Люди безкорисно одержимі
Роботою, снагою, добротворенням,
Бо виховані Правдою Великою,
А не міщанства особистого, дволикого,
Крадійства, що призводить до розорення…
Трудом чеснот уславлена Країна,
І правду ту нікому не зломити,
Допоки Вогненним Опалам буть і жити!
Вклонімось матері-землі… за сльози… сина…
Їм не потрібно слави, асигнацій,
Народженим у шал гучних овацій…
Народжений у шал гучних овацій
В сім’ї селян, причетних «революції»,
Ввібравши суть нової «конституції»
З класичних праць і прокламацій;
Тринадцять літ – і він у комсомолі,
В чотирнадцять – уже комсорг колгоспу;
Боротись юним із лукавими непросто:
І був «засуджений» комсорг на «фактах» голих…
О, скільки років із брехнею битись!..
…Без мішури, чванливості, зазнайства
По селах вчив витоки краєзнавства;
Музеєм було все його обійстя…
Воскрес жагою творення, крізь кпини…
В ЖИТТЯ ВОГНЕННОМУ ОПАЛІ – аж донині.

ЗЕЛЕНА ДОЛОНЯ ЗЕМЛІ
ВІНОЧОК СЛІВ – І ЛЮБОВИ МАТІНЦІ-ПРИРОДІ

Світлій пам’яті Ганни Феофанівни,
Мамі моїй, цілительці і розрадниці.
З мого життя подяка…
Вас обожнюю я, лікувальні рослини:
Кучерявий лопух край широкого поля,
Ще берізки-сестриці – оспівана доля,
Від кори до листочка – наснага людині.
У кропиву впадаю на голі коліна,
У милянці вбачаю негорду красу,
Материнку у серці своєму несу;
Стане хрін у пригоді вам кожної днини.
Горобинець за торбу чабанську чіплявся,
А ще друг-подорожник на чатах стояв,
Пальці збиті мені деревій лікував,
Дивиною великою вік дивувався;
Мати-й-мачуху бачу у кожній рослині.
Гіркоту полинову смакую і нині…
1.
Вас обожнюю я, лікувальні рослини,
І за запах духмяний, і ніжну красу,
За терплячу живучість на користь людині
Вам любові вінок за невдячних несу;
Покладаю до кожної квітки-стеблини
Шал жаги, перемножений в силі,
(Ви прийшли навперейми, крізь кпини,
З того світу мене воскресили!.)
Смарагдове уславлюю степу безмежжя,
Тут аптека зелена на кожному схилі;
Щоби кволе дитя не позбавити сили –
Я запрошую вас перейти обережно.
Там в цілющому листі – незвідана доля:
Кучерявий лопух край широкого поля.
2.
Кучерявий лопух край широкого поля,
Хоч володар він лугу – забутий всіма,

Навіть тими, у кого здоров`я нема…
А здоров`я – в «зелених долонях» навколо:
Ревматизм в вас суглобів? – компреси постійні,
Діабет? – так напої, салати; ще ванни,
А для шлунку – бульйони, настої бажані
І печене коріння – десерти їстівні.
Кровообіг покращать, лікують екземи;
Не впаде волосина у вас з голови.
В цій рослині знайдете «аптеку зелену»,
Якщо щиро вивчати візьметеся ви.
І недуга відступить, вгамуються болі.
Ось берізки-сестриці – оспівана доля.
3.
У берези-сестриці – оспівана доля:
Праслов’янська Веснянка-Русалія –
Бурштинова коса, біла талія,
Завжди манить закоханих в коло.
Полюбляли он прадіди різні напари
Із кори, на сметані, із медом,
Смакували напій і чванливі нездари,
Доки «кофе» не стало їх «кредо».
А які із листочків липучих салати!
Лікувально-корисні всім нам; навесні
Раз скуштуєш – вертаєшся в сни…
– Так і кличуть у ліс завітати!
Не забуті ще в людях природи таїни:
Від кори до листочка – наснага людині;
4.
Від кори до листочка – наснага людині,
Нині всі ці дари викидають із двору,
Або палять багаття – повітрю то горе
Кожну осінь приносять шкідливі ці днини.
Мама завжди збирала бруньки і листочки,
Та шматочки кори до торбини, під «сволок».
(Фарбувала узимку то прядива волок,
То запарить куделі в відварі у бочці.
Все подерте на кодрі стареньке ганчір’я
У чаклунських турботах майстрині
Оновлялось, квітчало усеньке подвір’я,
І орнамент тканин розлягався на скрині).

Всі рецепти Твої пам’ятаю – донині!
У кропиву впадаю на голі коліна.
5.
У кропиву впадаю на голі коліна,
Голіруч притискаю жагуче стебло.
Щоби болі в суглобах у нас не було,
Як хвороба клітини вбиває настирно;
Здавна люди готують зелені борщі,
Задобряють «багату» окрошку і пиво.
Пиріжечки з кропивою – зовсім не диво,
Так, і там, де готують ті дивнії «щі»;
Волокно на мішки і тинктура для фарб
Ще від давнього-давнього віку;
Сталь гартує кропиви міцніший відвар,
І слов’янам служила та зброя без ліку.
Свою думу вже в іншу таїну несу:
У милянці вбачаю негорду красу.
6.
У милянці вбачаю негорду красу,
В ній і поміч від болю зубного,
А ще захист від грипу сумного…
І тому у віночок її занесу
Таку просту, з сімейства гвоздичних.
(Мати й вовну частенько в ній мила).
Мильний корінь на берег копати ходила,
Лікувала дітей і дідів астматичних.
Та ніколи не брала за ліки платні,
Вчила діток добру-безкористю.
Сортувала коріння, стеблинки і листя,
Щоб був повний «запас» від весни до весни.
Для здоров’я збирала природну ясу;
Материнку – у серці своєму несу.
7.
Материнку у серці своєму несу
За співзвучність її материнну,
Фіолетово-ніжну крислату стеблину
І медово духмяну земную красу.
Із прадавніх і славних часів
Слугувала, як чай і приправа,
В лікуванні народнім зросла її слава –

Тільки в міру клади на шальки терезів.
Від ядухи і грипу – то вам терапія,
А також і від болю кишок;
Бджолярі покладають великі надії:
Більше б меду зібрати, хоча б «на вершок!».
Ця рослина зникає на лихо невпинно!..
Стане хрін у пригоді вам кожної днини.
8.
Стане хрін у пригоді вам кожної днини,
(В дружбі треба й гіркому радіти!..)
Довелось на собі її всю дослідити,
Неповторність і силу цієї рослини:
Фітоцидом насичений корінь міцний,
Пересилює спалах хвороб і абсцесу;
Протияддя, – тамує шкідливі процеси
В нашім тілі цей корінь-дарунок земний.
А приправи!.. В борщі і солянці!
А із м’ясом!.. Настої із медом і квасом
«Воскрешають із мертвих» і з часом
Тих «воскреслих» виводять на танці!
Мудрий лікар з того б недарма дивувався!..
Горобинець за торбу чабанську чіплявся.
9.
Горобинець за торбу чабанську чіплявся
( А в народі говорять одвічно:
Сумка збоку з стручком ідентична),
При порізах пастух до рослини звертався.
Багатьом пригодилась трава горобинця,
І подяка за це їй від хворих:
Щоб позбутись жовтушниці, виразки скоро
Споживати дають степового гостинця.
Не відкинуть і «медики» зіллячка цього,
Хто знавці із народного досвіду.
Щоб прогнати недуги – дай Господи! –
Де знайти ще екстракту такого?!
Рідний край одягав, годував, лікував, –
А ще друг-подорожник на чатах стояв.
10.
Так, ще друг-подорожник на чатах стояв
Край стежини, край битого шляху.

Рятував чумаків і мисливця-невдаху,
Й козака, коли кров’ю від рани стікав;
Звали «ранник, поронник, порізник»…
Від землі піднімаються брості
У привіті листки, – як долоня для гостя;
Він від ран до життя – «перевізник».
Лікували кишечник насіннєвим слизом
В давнину Авіценна, араби і перси.
Не згубився і в пам’яті нашій не «стерся»
Лист живильний; при свіжих порізах
Подорожній усюди йому довіряв.
Пальці збиті мені деревій лікував.
11.
Пальці збиті мені деревій лікував,
Коли шахи стругав, чи у кузні кували.
У дитинстві поранення часто бували,
І мій друг з деревієм тоді чаклував.
Ще до нової ери, в далеких століттях
Мазь на жирові знана була з деревію.
Його соком спасали від ран, з безнадії.
І тепер споживають листки і суцвіття
І у нас, на Кавказі, в Молдавії
До салатів, м’ясних і засмажених блюд,
А болгари в лосьйони відомі кладуть, –
Так, багато в природі цікавого.
До природніх таїн я і сам долучався;
Дивиною великою вік дивувався.
12.
Дивиною великою вік дивувався:
Її злотоцвітом усипано лезо,
Мов оздоблення скипетра царського жезло –
Чабанський підпасок про неї дізнався
Вже в юнії літа. При виразці шлунку
Насіння молов і настої «доводив»,
Очищеним соком недуги «виводив»;
Від отрути – в отруті шукав порятунку.
Пригадував мамині цінні припаси:
Ті «вушка ведмежі» немов золоті,
А їх дивний пушок! У хустиночці тій
Мінялись щоліта цілющі запаси;

Навчала: «Отруйні насіннячка, сину»;
Мати-й-мачуху бачу у кожній рослині.
13.
Мати-й-мачуху бачу у кожній рослині:
Якщо неосмислено зілля вживати,
То будь-яке може вам «недругом» стати;
Потрібні усякі знання в медицині,
Давнішнє й сучасне народне знання,
Щоби здобуло і воно в нас притулку
І менше надіялись ми на пігулку –
Не всім же блукати в траві навмання!
Напевне, немає хвороби такої,
Щоб ліків від неї у нас не росло.
Якщо поріднити народні настої
З наукою спільно – вскресіння було б!
У спільності знань – допомога людині.
Гіркоту полинову смакую і нині.
14.
Гіркоту полинову смакую і нині
Від недуг живота і для травлення теж,
(Тільки б менше чинили супротиву все ж,
Бо природа-творець – то є лікар надійний);
Полинового листя чималий «капшук»
Запорожці в походах під сідлами мали,
На скаку потовчеться компрес, тут як тут
Прикладали до ран… Сміло в битвах змагались!
А відвар на воді або свіжий ще сік
Скарб ховають цілющий у собі.
Треба, треба повірити рідній природі,
Щоб для себе в здоров’ї продовжити вік
І кріпити майбутнє своєї дитини!
– Вас обожнюю я, лікувальні рослини!

1995; м.Баштанка – с.Веселий Кут,
степи та балки Возсіятського…

СЛОВА…
щемом відізветься місяць березень…
…і Сум, і Пам'ять – незгасимі…
і знов Весна виходить в поле,
і сповиває з давнім Болем
Печаль вдовину Небом синім…


ось вам і ,, автостоп”!
Усе життя на заздрісниках їду,
Що тягнуть ревно воза недовіри.
– Самі ж впряглися! (чесність перевірить…)
Гукаю їм: – Весь світ на вас об’їду!


стрільців таких побільше б проти мене
Поезія – то постріл нерву,
Стиснутий касетою нової фрази.
Лиш той, хто висловить першим,
Стає поетом відразу?


і земля озветься маминим теплом
По золотій стерні іду босоніж, як колись… Земля озвалася по-материнськи ніжно:
«Не поколи, синок, не поколи
Свої від юні вистраждані ніжки»…


невороття…
Знайдеш мене – й себе зустрінеш
На тій, забутій у роках стежині,
Де мої сльози виснуть на шипшині.
Та зцілувати їх – вже не зумієш…
***
якби ж то знать, де твердо буде спати!..
Так у серці розжарено ватру,
Ніби в ньому ковальське горно!
Ой би знать, що любов – не вино,
І до губ прикладати не варто!..


потаємне…
Лише поезія – душа моя
Заглянути посміє в твої очі.
Чи викаже вона, що я
В твоїх зіницях викупавсь охоче?..



життя – до краю життя!
Б’ють припливами в скроні мені
Хвилі осени мого кохання!
Несміливість згорає в огні
Між самотністю і… – жаданням…
***
то чому знову:«бути?.. чи не бути?»
Знову ми стоїмо на розгіллі двобою,
Долю кинуто на ці шальки терезів.
Крок ступити назустріч безсилі обоє –
І кохання згаса в передвісті грози…
***
усміхайся всім наперекір
Ти зігрій моє серце міцними обіймами,
Незважаючи на пересуди людців,
І занозу зловтіхи у недругів виймемо,
Щоб усмішка цвіла на твоєму лиці!


подячне. патетичне
«О Батьку Тарасе, без слова Твого,
Що серце і совість гартує,
Моє би не сталось, мого б не було, –
Хай кожен мій ворог це чує!»


без розпачу… в надії
Терпіння стачає, терпіння навчає:
Боротись в неволі, на волі – не скніти!
Усі вороги наші певно сконають,
Бо їх роз’їдають пожадности хіті!


…щоб не забути нам!
…компрачикоси – плем’я навіжених!
без сорому, духовнії потвори,
що власний рід понищили дощенту:
большевики… тартари… крадуністи…


в передчутті?.. з «еволюцією» вас!
– Кравчуки робили з вас кравчукчів,
кучми охрестили вас в кучмеків,

виведе нездара – імпотентів…
а наступний – зростить яничарів!


вже не здогнать теперішнього світу
Тримаю ще совість на чаті буття,
фіксуючи голос радарів-нервів…
До мозку приєднані тисячі серверів
з болю… із пам’яті… із небуття…
(на краю життя. осінь 2003р)


Просто жити і тліти – ніколи не зможу,
бо кожен мій день – то дар вищий, дар божий!
За крихту, за волі ковток боротьба.
Я вдячний тобі за це, Доля-Судьба!
(на краю…) 2003, вересень…
***


« Дитина – це єдине нагадування сучасному світові про те, що Бог ще не до краю втратив віру в людину…»
« Дитинство частіше тримає у своїх пальчиках Істину,
котру інколи не можуть утримати люди своїми могутніми руками. І відкриття тої Істини складає гордість пізніших років…»
(слушні думки Мудрих і Великих…)

Декілька слів від автора до збірки «Веселка в долоньках»
Збірка «Веселка в долоньках» містить рядки першовитоків, від яких і започаткувалось дитяче захоплення до «римування», так би мовити, «на ходу»:
Любить Віта вітамінки,
ще й сама казки читати.
То, можливо, як у казці
Вітамінка її звати?
Так, самої поезії в цих дитячих спробах-жартах ще ой як замало, але усвідомлення, що це щось цікаве, нуртувало в мені, переймалось хлопчаками-друзями, і вони повторювали ці щоденні «витвори автора», подібні і до «я не бігав по калюжах …», «полюбляють кози…», «всеньке літо нас бабуся…» і інші.
Ось так воно вихлюпувалось, набувало розголосу по селу: спостерігав за життям, дивувався йому, сам був найактивнішим учасником дитячих подій і справ (і не тільки дитячих, бо ми вельми рано дорослішали від життя у тій країні…), і все побачене-взнане лягало в рядочки, в нехитру риму дитячу, у мову, вже віршовану мову.
Пізніші разки слів-віршиків, співанок, казочок писались для своєї донечки Людочки, яка швидко їх сприймала і наспівувала під власні «мелодії-придуманки», несла до садочка, де їх охоче підхоплювали інші діти…
Маю сподівання, що й теперішнім урбанізованим та технізованим діткам вони можуть видатись цікавими, сподобаються, як пришельці з іншого світу, зі світу, що залишився у двадцятому столітті…
Л. Кльосов
…Знайшовся друг мій – старий зошит,
А в нім розрізнені рядки,
В яких сховались, як у росах,
Малих слів-пролісків разки.

«ВЕСЕЛКА В ДОЛОНЬКАХ»
Ми славимо

Ми славимо нашу
Вітчизну єдину
Співучу колиску –
Святу Україну.
Сплетемо віночок,
Вплетемо калину
З барвінком рядочком
Своїй Україні.
Озвучимо пісню,
В таночок підемо.
Разом з усім світом
У мирі живемо!

Родинна Молитва

Спасибі вам, Мамо,
Спасибі вам, Тату,
За Вашу любов,
За Родиннеє Свято;
Що мудрістю Божою
Ми виласкавлені,
Йдемо у майбутнє,
Достойне і праведне.
Спасибі Вам, рідні
Татусю й Матусю,
Що в силі небесній ми,
В вірі і в мудрості!
З Вкраїною разом
В молитві оновлені,
Радієм життю
І всі дякуєм Богові.

Дитяча Молитва

Молюся за Вас я, Матусю рідненька,
Що Ви наша Сила й Любов – наша Ненька!
Хай Бог Вам дарує здоров’я й надію
На щастя пригоже, на сонячну мрію.
Щоб ми Вас в любові усі шанували,
Щоб Бог Вас беріг, щоби зло Вас минало.
За все піднесемо хвалу до небес,
І славу складемо
Тобі, Добрий Боже!

Древнє, Різдвяне… з 23-го на 24 грудня
(дохристиянська колядка)

Різдво світла Дажбожого –
Славімо Його!
Небо зорями усіяно,
Тож зорею зустрічаємо,
Зі світлою надією
Дажбога віншуємо
І просимо-співаємо:
Зароди нам веснами
Піснями чудесними,
Зароди нам нивою,
Долею щасливою;
Плодами і колосом,
І пташиним голосом,
Зароди нам живністю,
У полях врожайністю.
Щоб було в господарів
У кожній оборі, в коморі
Всякого збіжжя – до стелі,
Всякої тварі по парі.
Різдво Світла Дажбожого
Славімо молитвою гожою
На щастя, на радість діточкам-квітам,

Усім добрим людям, молодим і старим!
При доброму здоров’ї, при світлій Любові
Славимо різдво Світла Дажбожого!
На щастя, на здоров’я, на довгі роки!

Першокласники

В Країні Книжковій
Зустрілися діти
З героями творів,
Яких нам любити,
Навчатись і мріяти,
В радощах жити,
Щоб усмішки наші
Буяли, як квіти.
Щоб ми пам’ятали,
Що наша країна –
Вона найрідніша,
Свята Україна!

Дарую веселку
(до ігор в дитсадку)
Ведуча:
Дарую веселку на свято для вас,
Щоб дружба буяла завжди поміж нас.
Цвітчасту веселку у руки візьму я,
Дівчаткам красиві стрічки подарую:
Рожеву – для Жені,
Жовтаву – для Клави,
А синю – Килині,
Червону – для Тоні,
Зелену – для Єви,
Бузкову – для Олі,
А білу – Еліні,
Оранжева стане дарунком для Люди,
Вона нині дома, і з нами не буде,
Бо трішки слабує; та ми не забудем
І Людочці цю від діток подаруєм.

Ще в кольорах стрічки яскравих відтінків
Доручимо нашій кмітливій Галинці.
Вона подарує всім нашим хлоп’ятам
Слухняним і чемним, до пісні завзятим:
Рожеву – Назару,
Жовтаву – для Павла,
А синю – Івану,
Червону – Роману,
Зелену – Семену,
Біленьку – Максиму,
Бузкову – Петрові,
Блакитну зав’яжем для дружби та миру,
Щоб нам в Україні співать і радіти.
Нам мир так потрібний, щоб в цілому світі
Зростали й навчались щасливими діти.

Дівчинка-читачка

Ходімо, Килинко, на луки наук.
Візьмемо «Барвінка» ласкаво до рук.
Нехай нам сторінки – його «пелюстки»
Покажуть стежинку, як йти до мети:
Як сад посадити, як випекти хліб,
Як працю любити до старості літ,
Щоб в нашому краї весною буяло,
Рясні щоб врожаї, а ми підростали.
Щоб світ пізнавати
Сторінки «Барвінка»
Читає розумниця
Мила Килинка.

Дарунок до свята

Заховали ми санчата,
Бо весна вже на дворі.
Ми готуємось до свята,
Що у нас в календарі:

Квітне вісімка червона,
Навкруг неї гілочки.
Радо плещуть у долоні
У садочку діточки.
Ми з сестричкою в кімнаті
Мамі робим подарунки:
Люда в хаті прибирає,
Я малюю візерунки.
В небі ніжно голубому
Котить сонце золоте.
Шана й слава нашим мамам,
Хай весна для них цвіте!

Олівець-мальовець

У кожного олівця
Всі ми бачим два кінця.
Є і в мене олівець,
Справжнісінький мальовець,
А у цього олівця
Два кольори – два кінця:
Як візьмеш за цей кінець –
Пише синім олівець.
За другий береш кінець –
Вже червоний мальовець.
Бо в мойого олівця
Два кольори по кінцях.
Намалюю вам картину,
Де щасливі діти-квіти,
Нехай бачить Україна,
Як нам хочеться радіти.

Вередулі

Хитрун
Я не бігав по калюжах,
То калюжі – по мені,
І калюжам те байдуже,
Що штанці мої брудні!

2. «Оверко-цукерко»
За смачні цукерки
Обіцяв Оверко
Для рідної бабусі
Влітку пасти гуси.
Забула цукерки купити бабуся.
Гудить їй Оверко: «Сама паси гуууси!»
«Оверко-цукерко, Оверко-вередко!» –
Соромлять дорослі, знайомі всі діти,
За те, що не хоче корисне робити.

Юний «лікар»
Каченятко
Мамо, вимий мені рученята
і олією хліб помасти.
Перев’яжу крило каченяті,
нагодую, і буде рости.

Курча
Курчаточко малесеньке
підвернуло ніжку.
Шкутильгає, біднесеньке,
хоч вкладай у ліжко!
А хлоп’ятко курчаткові
ніжку перев’язує.
«Не ганяй же по кущах!» — хворому наказує.

Господарочка

Курчаткам помила
Коритце Килинка,
водички свіженької
влила дівчинка.
Навколо коритця
жовтенькі, – як свято!
Килинка вже вміє
сама працювати.

«Чистий» четвер

Налила води у ванну:
– Не люблю я бруду!
Посадила ляльку Жанну
І купати буду.
Не бруднуля моя Жанна,
І в суботу милася.
Зранку були на баштані,
В дині забруднилися.
За хвилину біла піна
Загуляла в ванні.
– Є у мене рушничок
Гарно вишиваний.
Будеш чистою тепер,
Наче я у мами.
Галя милася в четвер
З лялькою у ванні.

Людмилчина киця-чистюля

Киця-чистюля
Проснулася в люлі,
Шубку розчісує,
Носик вмиває.
Кицю Людмилка
Щиро питає:
– Що ти, кицюню,
В гості збираєшся?
Чом так гарненько
Зранку вмиваєшся?
– Ось дітки прибудуть
То стануть сміятись,
Як я не буду
Щоранку вмиватись.

Загадка для Лялі

Ой, яке пухнасте,
Миле, довговухе,
Кругі оченята і мале таке!
До всього уважне, ліс і поле слуха.
Я взяла б на руки, так швидке ж яке!
(зайченятко)

Пізня осінь
(співаночка)
Ой, гуляє осінь,
в барвах виграва,
Пожовтіло листячко
Й шовкова трава.
Закотилось сонечко за хмарки,
Сиротіє полечко і ярки.
Віє прохолодою навкруги,
Пришерхають скалками береги.
Заховались зайчики у кущах.
Хай дерева вмиються у дощах:
«Зиму нам чистенькими зустрічать,
Щоб мороз і віхолу обвінчать».
До зими-весіллячка саночки
Приготуйте загоді, діточки!

Прогулянка в дитсадковім парку

Морозець замурував
Наші шиби срібним хмизом,
Так старанно майстрував
Й слізно плакав із карнизу.
Отака у нас зима,
З кришталевою сльозою.
Ось біжить діток юрма
Під зеленую під хвою.
Тут зайчатко сіре спить,
І ведмідь, бува, дрімає.
Лиш лисичка зникла вмить,

І вовчиська вже немає.
– Нумо, діти, де саночки?
З’їдемо гуртом з горбочку!
Знов прогулянка весела
На подвір’ї в дитсадочку.

Синичка

Співуча синичка –
Жовтенька спідничка,
Синенька кофтинка,
У кольорах ти, наша птаха-вкраїнка.
Ти в праці кмітлива, у співі весела,
Ти нам звеселяєш усі каруселі.
Всі дітки закохані в тебе, синичко,
Крихтинки приносять тобі в рукавичках,
Щоб ти нас гукала пісень дослухатись,
Як ти у садочку – то діточкам свято.
Розумна синичка,
Жовтава спідничка,
Синенька кофтина, –
Ти люба для нас,
Як і наша Вкраїна.

Одудина пісня

Десь високо одуди
Гучно грають на дуді:
«Вуд-ву-ди, вуд-ву-ди-и-и!
До нас, котик, не ходи,
Ми гніздечко в’ємо,
Пташенят зростимо.
Коли виростуть – завзято
Діточкам будуть співати:
Вууд-ву-ди, вууд-ву-ди!»
– Принесемо їм води,
Насиплемо зеренця…
–Тільки їжа в них не ця!

Одуди ловлять комах.
Ах!
Знайте, діти, одуди
Бережуть поля й сади!
Ах! Від комах.
Від комах і від кліщів
Всі дерева і кущі.
Щоб родили нам сади,
Бережуть їх одуди.
– Одуд, одуд, вуд-вуди,
В дитсадочку нас буди!
Та не чуть вже: «вуд-вуд-вудь!»
Відлетіли в дальню путь…

На лужку (співаночка)

Ходім, діти, рвати квіти
На лужок, на лужок,
Біля річки Росянички
Моріжок, моріжок.
Моріжок щипають гуси
Всі-всі-всі, всі-всі-всі.
А телятко-шкоденятко
У вівсі, у вівсі.
Йди, телятко-шкоденятко,
Ось сюди, ось сюди.
Не роби вівсові шкоди,
Не топчи, не ходи.
У вівсові – вівсяночка
Водить вівсенят.
Має там домівку й їжу
До жниварських свят.

Цуцик-Муцик

Віє прохолодою серед дня
І тремтить від холоду цуценя.
Я гукаю Муцика: «куть-куть-куть!»

Він же мені: «ррр, холодно в тебе тут».
Я завела цуцика у хлівець:
– Ось, лягай на пілочку, молодець.
Принесу я борщику і скорин
(на яких злизала я маргарин).
Поласуєш, Муцику, досхочу,
А я ще смачненького принесу.
Схочеш, будем друзями назавжди!
Прийде весна – скінчаться холоди.

Віршики-казочки
«Грамотій»
Ходить півник по подвір’ю,
Дзвонить шпорами.
Милується курчаточком
Та із гонором:
– Не стрибай – говорить півень –
Зломиш ніженьку.
Ти виходь сюди, синочку,
На доріженьку.
– Не синочок я тобі,
Кострубатому,
Принесли мене сюди
З ін-ку-ба-то-ра!
Там яєчка у лоточках
Ви-грі-ва-ють-ся,
Ми із них, як із під квочки
Ви-луп-ля-є-мось.
А від сонячного тину
Котики нявчать:
«Ой, курчатко хоче півня
На-у-чать, на-у-чать!»

Горобці

В саду осіннім абрикоси
Горобців на гілках носять:
Гойда, гойда, гойда-ся,

На качелі сім’я вся!
Завела розмову мати:
«Де ж ми будем зимувати?»
«Жив-жив-жив, у стрісі, мила», –
Відповів їй горобець.
Горобчата ж – все їм свято,
Лиш би бавитись завзято, –
Полетіли, де хлівець,
Тепла стріха і хлібець.

«Безхвостий» березневий сон

Грався Кіт із Мишеням
І мурликав: «Няв — ням — …аам!»
Мишенятко Котенятку:
«Я малий ще, не смачний,
Їсти, Васю, не спіши,
Краще хвіст свій стережи!»
Озирнувся Кіт на хвіст –
Мишенятко шасть умить,
Проявило свою кміть
Та й сховалось у норі.
І хвалилось поміж старших,
Що воно таке уміле,
І саме, без допомоги
Враз Котиська надурило.
Кіт голодний пожурився:
«От прогавив Мишеня,
Було їжі на півдня!»
Пожурився, вклався спати:
«Чом на втрачене зважати?»
Спить, мурличе. І тут сниться:
Страшні Миші у Кота
Відгризають пів-хвоста!
Ой, злякався як у сні!..
А було це – навесні;
Має Мурчик наш хвоста.
Зате й розум «прироста».

Сумна казка…

Біла качка прохала: «Будь ласка,
Запиши мене, хлопчику, в казку!
Так-так-так, так-так-так,
Запиши мене, хлопче, у казку».
Вслід за качкою – качур:
«Так-так! Так-так-так!
В качки мудрості є на п’ятак,
І їй хочеться так, в тому й суть,
Ну хоч трішки у казці побуть…»
Качка – прачка хороша, мабуть?
Білі в неї і пух, і перо.
Їй нелегко умитись було?
Так-так-так, так-так-так,
Їй непросто вмиватись було.
Качка вивела сім каченят.
– Діткам буде печеня до Свят…
Качка сумно:
– Так-так, так-так-так…
Дітям буде печеня до Свят.
Так-так-так, так-так-так,
І печеня й котлетки до Свят…

Бабусині кози

Занадились дві кози,
Шкідливиці забрьохані,
До бабусі в гарбузи.
– Ич, які непрохані!
Надгризають гарбузи,
А бабуся журиться:
– В мене це не дві кози,
А якісь «мічурінці».
Припинаю кожен раз,
Даю вволю верболозу,
А ті шкодять повсякчас,
Як зірвуться із припону.
Пострибають на хлівець,

Потім через тини,
Не бояться обскубти
Козячу «свитину».

Козина «наука»

Полюбляють кози у нашім садку
Виноградні лози їсти нашвидку.
Але кіз лозинка
Трішки-трішки б’є!
Плачуть: «Бе-е-е!» тваринки,
Просять: «Не ме-е-ене-е!»
Ось лозинка й інших
Вигонить із саду.
Дітоньки в забаву
Кіз вигонять радо.

Казочки моїй Людмилці
Зайченята
Жили дружніми Зайчата –
Другий кущик від сосни,
В них була тепленька хата,
Квітли квіти навесні.
Гойдалися на качелях,
Бавились та вигравали,
На галявці по вечері
Пісеньку таку співали:
– Прийди, літо золоте,
На радощі, літо!
Хай лісочок зацвіте
Різнобарвним квітом.
Щоб ми бігали у ліс
Ягідки збирати,
Щоб миршавий рудий лис
Нас не зміг впіймати!

Бурундук і шишечки

Пухнастий Бурундучок
Взявся міцно за сучок
Й відриває шишечки
Нам усім на іграшки.
– Цю віддам і цю віддам,
Цими буду гратись сам.
А ці діточкам моїм,
Середульшим і малим.
Шишками ми гралися,
З іграшок сміялися.
Всі робили – хто слона,
Хто лелеку, хто млина,
Наробили іграшок,
Поставили на пісок.
Збудували все село.
Так нам весело було!
Любий наш Бурундучок
Наскидав нам шишечок.
Всім садочком підемо,
Ще сосен посадимо.

Жабеня

На березі гралось мале Жабеня,
Ганяло обруч на лужку серед дня.
А лугом бродив –
Ой, зовсім недалеко! –
Шукаючи їжі
Голодний Лелека;
І раптом відчуло мале Жабенятко:
Самотнє воно! Де ж ви є, мама, татку?!
Притисло обруч:
За кущем небезпека!
Крокує до нього
Цибатий Лелека!
Схопив той Лелека у дзьоб Жабеня,
Та марно ковтав він, усе навмання:

У дзьобі обруч
Перепоною став,
Даремно Лелека
Старався, ковта
ДОБАВИТЬ комментарий, предложение, вопрос...